Підприємець і депутат Тернопільської обласної ради Володимир Гач захищає Україну.
«Війна… Робіть, що можете, на місці, а я — в Тероборону», — сказав підприємець Володимир Гач із Тернополя своєму братові й колегам. Саме перші дні війни яскраво показали, хто що готовий зробити задля рідної країни в такий складний час, хто чим готовий пожертвувати. Володимир залишив бізнесові справи, відсунув убік усі плани і пішов захищати своє місто. Не стримував його навіть депутатський мандат: на блокпостах, де тримав варту, ніхто з побратимів не здогадувався, що він — депутат обласної ради. Коли стало зрозуміло, що Тернопільщині нема великої загрози з боку окупантів, а відповідно нема потреби у значній кількості тероборонівців, Володимир пішов добровольцем у військкомат, щоб їхати на передову. Вже майже пів року він несе службу на Сумщині. Днями журналісти «НОВОЇ Тернопільської газети» поспілкувалися з Володимиром по телефону.
— Володимире, якими були ваші думки і дії 24 лютого? Чому вирішили записатися в Тероборону Тернополя?
— Західні партнери попереджали, тому ми розуміли, що росія готується, але подумати не могли, що ворог вдасться до таких звірств… У перші дні масштабної війни я відправив дружину до Іспанії, там уже давно працює моя мама. У перші дні березня пішов у Тероборону, почав заступати на блокпости в Тернополі. Найважливіше було, щоб до міста не потрапили диверсанти ми перевіряли всі транспортні засоби. Тоді здавалося, що москаль суне звідусіль — в кожне місто і село України. Але з часом зрозуміли, що війна не настільки інтенсивна. Нашому побратимові з Тероборони рекомендували створити новий батальйон ЗСУ. Він запросив хлопців іти з ним на фронт. Близько сотні зголосилися і наприкінці березня подалися до військкомату. Так утворився наш 35-ий батальйон. Упродовж місяця ми проходили навчання, потім поїхали на Сумщину.
— Непросто, мабуть, так раптово залишити фінансові справи, певні зобов’язання і піти на фронт…
— Поки війна, бізнес — на другому плані. Маємо боронити край для наших дітей, щоб мали майбутнє. Нині усіма підприємницькими справами займається мій молодший брат. На початках я взагалі не думав про гроші, не вникав у те, яка ситуація на фірмі. Тепер з братом час від часу обговорюємо якісь стратегічні питання. Через війну, на жаль, окремі напрямки роботи довелося призупинити. Деякі фахівці виїхали за кордон. Наразі наше підприємство займається логістикою. Серед побратимів є також бізнесмени. Служать зі мною ще троє депутатів обласної ради. Всі ми зараз — військові. На війні інше життя, інші думки… Найважливіше зараз — перемога. Закінчиться війна, тоді будемо продовжувати будувати бізнес, розвивати область.
— Але економіку також дуже важливо зміцнювати під час війни…
— Безумовно, частина українців має тримати воєнний фронт, а частина — економічний. Хтось воює, а хтось з тилу забезпечує армію, дбає про продовольчу безпеку.
— Свого часу ви несли строкову службу, згодом були прикордонником. Певний досвід служби мали. Це вам пригодилося?
— Справді, служба для мене не була чимось новим. Близько п’яти років я служив у прикордонній службі. У військкоматі мені дали посаду сержанта із матеріального забезпечення, зараз я — старшина роти.
— Яка ситуація нині на Сумщині? Чи відчуваєте підтримку місцевого населення?
— Тримаємо позиції біля українсько-російського кордону. Росіяни «сиплять» на нас, ми відстрілюємось. Запускають на нашу територію безпілотники — вживаємо необхідних заходів й доповідаємо керівництву. В перші тижні окупанти зайшли на Чернігівщину і Сумщину, захопили села й міста, але згодом вдалося їх витіснити. Зараз вся Сумщина під контролем України. Місцеві мешканці підтримують нас, щось підказують, приносять гостинці. Є тут і проросійськи налаштовані, але таких небагато. Люди щиро дякують, що захищаємо їхні села й міста. Якщо порівнювати із Донеччиною, Луганщиною, Харківщиною та іншими гарячими точками, то на Сумщині наразі стабільно. Є прильоти, але не такі «рясні», не по 2-3 тисячі, як у сусідніх областях. Там гатять з усього. Нас здебільшого обстрілюють із мінометів. Протяжність фронту в Україні — майже 2,5 тисячі кілометрів. Це дуже багато. Важливо тримати кожну точку.
— Контрнаступ на Харківщині сильно надихає. Наші військові звільнили багато населених пунктів. Відео, як їх зустрічають люди, зворушують. Є надія на зрушення на фронті…
— Локальні перемоги піднімають бойовий дух. Хоча в нас ще недостатньо зброї, але всі ми готові боротися до кінця.
— Чи читаєте там новини, чи стежите за подіями?
— Спершу все ретельно читав, коли була можливість, тепер менше. Останніми місяцями лінія фронту майже не змінювалася, навіть було занепокоєння, щоб це не призвело до «замороження». Але керівництво нашої армії, вірю, все продумує, є певна стратегія подальших дій. Кожен із нас виконує своє завдання на певному напрямку. У побратимів — бойовий дух.
— Війна змінила вас?
— Переосмислив життя, змінив пріоритети. Зрозумів, що більше треба приділяти часу сім’ї та близьким. Бути поруч із дітьми — бачити їхні радощі, відповідати на їхні запитання. Бізнес, політика, громадська робота — це потрібні речі для розвитку, але людина сповна відчуває щастя лише в родині. Власне на фронті я передусім задля своїх рідних, бо хочу, щоб ми жили у вільній країні. Здобуваємо свободу, як не боляче, великою ціною… Гинуть побратими… Але ніхто, крім нас, не захистить країну. Це наш обов’язок.
— Як рідні сприйняли ваше рішення воювати?
— Наприкінці серпня дружина з дітьми повернулася з-за кордону. Пів року ми не бачилися. Сумую! «Тримайся, тату! Бережи себе!» — кажуть син і донечка по телефону. З’являються сили! Це найбільше мотивує. Згадую наші щасливі моменти, усмішки дітей. Де я міг подумати, що буду воювати, що зміню офіс на бліндаж… Дружина надсилає відео донечки — набігають сльози радості. Коли я їхав, то донька ще не дуже говорила, а тепер промовляє реченнями. Маю повернутися живим і здоровим, бо є заради кого.
— Як, на вашу думку, буде змінюватися Україна після перемоги? Які у вас очікування і сподівання?
— Українське військо — це мільйон осіб. Кожен із них на фронті щось переосмислив, зокрема, й питання державотворення, правдивої української влади. Повернуться після перемоги, не будуть пасивні — впливатимуть на процеси в державі. Крім того, люди в тилу, які допомагають армії, теж дуже мотивовані, хочуть справедливості й позитивних змін. Упродовж трьох десятиліть відновленої незалежності в Україні була різна влада, але здебільшого всі розкрадали, більше дбали про власні інтереси, співпрацювали з росією, не розвивали українську армію, а нищили її. Усе має кардинально змінитися, бо у нас такий сусід, що не заспокоїться. Якби в росії стався переворот, то ми могли б скоріше виграти війну, а наразі налаштовуємося на тривалу боротьбу. Неодмінно переможемо ворога, це лише питання часу.
