«Лютий» Звір — таке поєднання напрошується до позивного штурмовика Івана Храпка, але не до його щирої усмішки та доброзичливого характеру. Мужньо тримається під час складних завдань на «нулі», а зворушився дитячими малюнками, які привезли волонтери. Родом Іван із села Русилів, що неподалік Бучача. Його добре знають також у Теребовлі — протягом десяти років працював у райвідділі поліції. Спершу був слідчим, а згодом обіймав керівні посади у слідчому відділі. Від весни цього року служить у штурмовому полку «Сафарі», який входить до складу об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють», – пише “НОВА Тернопільська газета”.
«За нас ніхто не захистить нашу Україну»
Торік Іван звільнився із правоохоронних органів, бо планував поїхати на роботу за кордон. Вранці 24 лютого 2022-го прийшов до візового центру, щоб забрати документи. У будівлі — метушня, а на дверях — оголошення про перерву через… масштабну війну. Відкрив новини — не повірив очам.
— Не забуду той лютневий ранок. У мене було багато справ, збирався до Німеччини, але всі плани перебило вторгнення росії, — пригадує Іван. — Залишився вдома, думав іти воювати, але тоді були величезні черги до військкомату. Невдовзі таки пройшов медичну комісію — визнали обмежено придатним. Мене це не влаштовувало, тож швидко підтягнув здоров’я (усміхається, — авт.). Коли почали набір у бригаду «Лють», я відразу подав документи. Навесні цього року пройшов підготовку, з червня — на передовій. Чоловіки мусять захищати свою країну. За нас це ніхто не зробить. Завдання штурмовиків — прийти на певний квадрат на «нулі» і зачистити від ворога. Працюємо поруч із воїнами ЗСУ. В них також є свої штурмовики, тож у разі необхідності допомагаємо одні одним.
У рядах «Сафарі» — колишні й теперішні правоохоронці та просто свідомі українці з різних куточків країни. Багато наших побратимів — із Тернопільщини, Рівненщини, Львівщини, Чернігівщини, Харківщини та ін. Усі дружні — підтримують один одного, завжди готові підставити плече. Із Рівненщини з нами служать розшуківці з одного райвідділу — пішли добровольцями. Могли спокійно працювати в тилу, біля своїх родин, але розуміють, що зараз доля країни вирішується на передовій, тому вони тут.
«Потрапили в засідку, прощались із життям…»
У бригаді «Лють» приділяють значну увагу вишколу штурмовиків. Надскладні завдання вимагають серйозної підготовки. Ситуації на вогневій трапляються різні, потрібно виконати завдання, але найголовніше — вижити.
— Нас добре підготували до завдань, «сафарівці» пройшли тривале навчання, — розповідає наш земляк. — Ми стріляли з різної зброї, моделювали штурмові операції, готувались психологічно. Це дуже важливо, хоча зрозуміло, що до всього не підготуєшся. На вогневій потрібно миттєво приймати рішення. Не все залежить від тебе… Іноді боєць навіть дуже твердого характеру в критичній ситуації може впасти у ступор. І він не винен, що так повівся його організм. Непередбачувано, як людина проявить себе в бою. Не завжди це залежить від досвіду, фізичної витривалості. Психіка людини — дуже тонка. Страх присутній в усіх, але хтось здатен його долати, а хтось — не зовсім у певну мить. Стараємося тримати себе в руках.
Серед нас є зовсім молоді бійці, які вражають стійкістю. Якось ми з побратимом потрапили у засідку росіян біля Бахмута, прощалися з життям… Не було де заховатися, лягли у вирву. Відстріляли з пів тисячі патронів, кинули всі гранати. Боєкомплекти закінчилися, залишився лише один магазин із патронами. «Ти в курсі, що через 5 хвилин нас вже може не бути? Давай хоч покуримо…» — кажу побратимові. Це був стан на межі. Ми почали істерично сміятися. Навіть гукнули до москалів, які були від нас десь за десять метрів, щоб кинули запальничку. Ми не могли вибратися звідти, не могли підняти голови. Врятував нас 19-річний побратим-кулеметник, який був десь за шість метрів. Прорив лопаткою окоп і ми перескочили до нього. Дивуюся, як хлопчина зумів так швидко прокопати тверду випалену землю. Страх творить дива. В окопі ми знайшли ще декілька магазинів із патронами і відстрілювались. Бій тривав десь три години. Коли трохи притихло, ми помалу відкотились назад. Побачив побратимів, які нас прикривали, почало трусити, мало не розплакався на емоціях… Адреналін зашкалював. Під час того штурму я отримав поранення, сам вийняв осколок і ще пройшов десять кілометрів. Тоді серед наших були «трьохсоті»… Нам вдалося вижити. Велика вдячність кулеметнику! Молодий, але діяв блискавично. Перший помітив засідку, не встиг лягти, вже стріляв. Йому прошило каску, але куля вилетіла біля вуха і не зачепила. Другий день народження! «Як ти прокопав окоп?» — запитав його. «Коли не знаєш, що робити, рий», — усміхнувся.
«Це боротьба всього нашого народу, а не тільки воїнів»
Іван із побратимами звільняє від окупантів села біля Бахмута. Ситуація там складна, доводиться виконувати завдання в епіцентрі пекельних боїв. Небезпечно, але «сафарівці» відважно рухаються вперед.
— Постійні прильоти, перестрілки, дрони літають над головою, ніби бджоли, — переповідає реалії Іван. — Не знаєш, чи це наші дрони, чи російські. Боїшся, щоб щось не скинули. Точиться війна технологій. Більшість «двохсотих» — від осколкових поранень, а не від кульових. Після важкого штурму кілька днів у голові — жах, а потім помалу все стає на свої місця. Я піднявся у своїх очах, бо витримав. Думав, що з кожним штурмом буде хоч трошки легше, але насправді страх не покидає, бо вже знаю, куди іду і що там чекає. Єдине, став більш обачним. Помалу просуваємось і виганяємо росіян із нашої землі. Готуємося до зими, окопуємось. Вивчаю карту, щоб орієнтуватись на місцевості, адже доводиться заходити на позиції вночі. Якось двоє наших побратимів допомагали вийти пораненому. Переплутали шлях і мало не потрапили в окопи до росіян. Добре, що наші воїни з дронів побачили і підказали дорогу. Щоб перемогти ворога, потрібно ще багато зусиль, необхідно багато зброї, техніки. За час масштабної війни росіяни так окопалися, що наша арта б’є по їхніх бліндажах і не може вимести. Якби Україна з 2014-го почала зводити оборонні заводи, то нині нам було б значно легше давати відсіч, а так чекаємо на підтримку світу.
Я — звичайний штурмовик, не знаю стратегічних планів, але виглядає, що ця війна ще не на рік і не на два. Звісно, хотілось би, щоб сталися якісь переломні події, які би зрушили все, щоб було менше жертв. Але наразі — активна фаза війни, тому ми повинні робити все можливе для перемоги. Мої побратими докладають величезних зусиль. Хочеться, щоб чоловіки в тилу теж готувалися і при необхідності прийшли на підсилення. Це боротьба всього нашого народу, а не тільки воїнів. Приємно, коли телефонують друзі, колеги і цікавляться, чи потрібна якась допомога. Радісною була зустріч на прифронтовій території із волонтерами з Теребовлі. Привезли гостинці, а ще — дитячі малюнки та обереги. Один хлопчик намалював українського воїна, який показує ворогам жест пальцем. Потішило! Це ж моя історія. Махав до росіян рукою, в той час прилетіло — отримав травму. Добре, що гоїться рана. Найбільше сил на фронті додає підтримка рідних. Перед очами — усмішка донечки! Задля її майбутнього бороню Україну. Хоча вона ще маленька, але по-своєму переживає війну. Дружина заховала мої фотографії, бо як тільки дитина бачить, починає плакати. На війні я задля рідних, задля друзів, які віддали свої життя… Продовжуємо їхню справу. Хто, як не ми? Абсурд, що в ХХІ столітті триває така кровопролитна війна. Невже не можна цивілізовано вирішувати якісь непорозуміння між країнами? Важко збагнути, чого хоче диктатор путін. Але очевидне одне: росіяни напали на Україну, тож маємо захищатись. Наша лють — виправдана, адже ми боронимо свою країну.
