Євгенія Панаріна разом з сім’єю втікали від війни. Спочатку знайшли прихисток на Львівщині, проте вже з вересня живуть у Кременці.
Що довелось пережити та чим тут займаються, ділиться для Кременець.city.
Хоча й сім’ю Панаріних із Харківщини в наш край привело лихо, кожен живе з надією і намагається пристосуватися до теперішніх реалій.
Євгенія — майстриня із валяння з вовни, її чоловік Андрій — гончар, донька — циркова артистка та грає на гітарі, а молодший син обожнює робити різні вироби своїми руками.
Євгенія пригадує, що 23 лютого, саме донька, яка поверталась пізно із заняття гри на гітарі розповіла про те, що громадський транспорт не їздить, а на вулицях повно військової техніки. Та вони до останнього не вірили у початок повномасштабної війни і навіть не збирали тривожної валізи.
Дві доби жили без вікон у квартирі, коли було мінус дев’ятнадцять
– Коли донька поверталась зі своїх занять гри на гітарі, напередодні повномасштабного вторгнення, громадський транспорт тоді вже не ходив, а на кільцевій дорозі було багато БТРів. Тож ми вже знали що щось буде, але нікуди не збирались. До останнього не могли повірити, що таке може статися у двадцять першому столітті. Думали постріляють кілька днів і заспокояться, одумаються. В перші дні у нас посипались вікна, тоді було мінус 19 градусів на дворі, ще дві доби ми ночували в коридорі. Але ставало дедалі гірше, тож вирішили тікати. Ми взяли речі першої необхідності, що були вдома, сіли в машину і поїхали. А після того дізнались, що там, де наш гараж, був приліт ракети. Наш – вцілів, а сусідський не витримав. На щастя, квартира ціла і навіть безкоштовно замінили вікна. В будинку зараз є опалення та вода, тож і рахунки присилають: за транспортування, ремонт і т.д. і не важливо, що ми там не живемо.
Раніше в Кременці були як туристи
Спочатку сім’я Панаріних знайшла прихисток у своїх друзів -гончарів у Львівській області, та в силу певних обставин, з часом змушені були шукати нове житло. Так і опинилися в Кременці. Раніше тут бували, як туристи.
– Ми дуже любимо Тернопіль, буваємо кожного року. Маємо тут багато друзів — спелеологів та гончарів. Спелеологія це дуже цікава наука, яка включає в себе біологію, геологію, археологію, палеонтологію та багато іншого. Тож і друзі в нас з різних напрямків, а об’єднує нас “Клуб Поділля”. Цього року ми теж вже були, у печері “Озерній” і маємо плани поїхати ще. Нещодавно були в Рівненські області, на Базальтових стовпах. Туди нас запросив друг-геолог. Стараємось вдома не сидіти, десь їздити. Ми відкриті до пропозицій, так як багато ще чого не знаємо, куди тут можна з’їздити. Щодо Кременця, то він дуже цікавий для геологів, через велику кількість кар’єрів. А ще дивує різноманіття цвинтарів, ми були на польському, козацькому та єврейському.
Це дуже незвичне місто, є де погуляти. Навіть погода тут незвична, в різних частинах міста вона інша. Колись, як діти були ще малі, то ми приїжджали на Бону. А тепер, коли тут живемо, то бували на кар’єрах, ходили в ліс по гриби. В нас теж є багато грибів, але там зараз не можна просто так ходити. Згадую, як часто ми ходили до лісу, плавали на байдарках по Харківській, Полтавській, Сумській областях. У нас кум до війни вів гурток по туризму, то часто організовували дитячі табори. А сьогодні він волонтер у Харкові.
Художні промисли сім’ї Панаріних
Саме з експедиції спелеологів почалось хобі Андрія Панаріна — гончарство. А з 2018 року він постійний учасник фестивалю “Не святі горшки ліплять”, що проводиться в Тернополі.
– У 2014 році у нас була експедиція спелеологів. Серед учасників був тернополянин гончар Руслан Друк. Тоді влітку він взяв з собою гончарний круг та проводив майстер-класи прямо в лісі. Нас було багато та з дітьми, то вдень переважно ліпили діти. А якось вночі спробував сісти за гончарний круг і Андрій. Йому так сподобалось, що всю експедицію ночами він щось ліпив. А коли приїхали додому, то він змайстрував собі гончарний круг — простий, потім — електричний, згодом зробили піч, щоб випалювати вироби. А у 2018 році Уляна Джигринюк, організаторка фестивалю “Не святі горшки ліплять”, запросила нас. А взагалі Андрій, за спеціальністю, майстер по дереву, тож в нас багато речей вдома зроблені його руками.
Саме в цей період Євгенія знайшла і собі нове хобі. Раніше працювала у сервісному центрі, а як у 2013 році пішла в декрет, то більше і не виходила. Ділиться, що до того, багато чого робила своїми руками, та валяння вовни приносить велике задоволення.
– Все почалось з банної шапки. Друзі присоромили, що ходжу в баню без спеціальної шапки. Тож вирішила придбати. Але після довгих пошуків я не знайшла того, чого хотіла. Продавці пропонували лише фетрові і дуже дорогі, а я хотіла вовняну. Так як мала досвід в рукоділлі, до того багато в’язала та вишивала, то вирішила що і сама зможу зробити собі потрібну річ. Накупляла вовни і зробила! Спочатку собі, потім чоловіку. Мені стало цікаво, тож почала робити капці, сумки, шапки, рукавички, шарфи. Отримую задоволення від роботи з вовною. Але якщо мова йде про капці, то там потрібно прикладати багато фізичної сили, відпочивати можна на рукавичках чи шапочках. Багато черпаю ідей з інтернету, надихаюсь природою, роблю свої ескізи, по яких в майбутньому виготовляю вироби.
Зараз це основний вид заробітку, найчастіше продаю через інтернет чи знайомим. Ціни різні, все залежить від декору, від самого виробу, скільки йде вовни та часу на виготовлення.
У Кременці Євгенія займається лише творчістю та з недавніх пір проводить майстер-класи. Також, разом з чоловіком, часто беруть участь у ярмарках, де реалізовують свій товар.
– В Харкові за кілька тижнів до війни на Арт-завод “Механіка” проводили ярмарок, в якому ми брали участь. І вже мали плани на наступну, яка мала відбутись 4-6 березня. Багато робіт було підготовлено, але не судилось. Як виїжджали, то ніхто не думав брати з собою вироби чи матеріали, це вже згодом дещо передавали нам друзі. Потім чоловік неодноразово їздив додому, то дещо привіз сюди. В творче життя Кременця потрапили миттєво і несподівано. Нещодавно ми вперше виставляли свої роботи на фестивалі на Бонівці. Там знайшли контакти Олени Локатир. Набрали до неї, а вже в понеділок зранку з виробами були в музеї на новорічній ярмарці-продаж. Багато кого тут ще не знаю та вже маю одну постійну клієнтку, яка “взула” всю свою сім’ю у мої капці.
Хоч якби там не було добре в Кременці, мріють повернутись додому.
– Дуже хочемо повернутись, та чекаємо, поки буде тихо. Зиму точно будемо ще тут, бо там не знаємо, куди і що прилетить. Не хочемо сидіти в холоді, як на початку війни. Мріємо про те що і всі. Щоб хлопці і дівчата, наші друзі повернулись додому і це все закінчилось.
Джерело: Кременець.City.
