Богдан Христинюк відвідав 71 країну, більшість з них завдяки своїй професії.
Він – бортпровідник на Катарських авіалініях.
Хлопець з Тернополя розповів “Українській правді. Життя” про те, яка витримка потрібна для такої роботи та як вона змінює життя та погляди на світ.
– Як розпочати роботу на авіалініях?
– В моєму випадку все сталося досить спонтанно.
Я завжди знав, що є така можливість – піти на кастинг, авіакомпанії їх проводять по всьому світу. Тобі має бути мінімум 21 рік, необхідне знання англійської мови, також є певні параметри ваги та зросту.
Я особливо не планував похід на кастинг, та мене запросив друг, пішов за компанію. Було цікаво, бо обожнюю подорожі, а ця робота дарує чимало можливостей побачити світ.
Та мені здавалося, що отримати цю роботу майже нереально. Взагалі не вірив, що зможу пройти. Дуже вільно себе почував, був самим собою. Не переживав, тож, можливо, все так легко відбулося. І я пройшов.
Думаю, це один з основних критеріїв відбору – не переживати, не проявляти сильних хвилювань.
| Богдан Христинюк, бортпровідник на Катарських авіалініях |
– Що взагалі оцінювали під час відбору?
– Кастинг складався з чотирьох частин.
Спочатку ти даєш своє CV, його розглядають буквально хвилину і говорять, чи проходиш ти далі. Потрібно скласти приємне перше враження.
Далі був тест з англійської: 30 запитань на граматику, читання, аудіювання. Вочевидь це необхідно для того, щоб зрозуміти, чи можеш ти працювати в міжнародній компанії.
Потім була робота в групах, щоб дізнатися хто як може співпрацювати в команді, у кого проявляються лідерські якості.
Останнім випробуванням була розмова один на один. Деталі про мій досвід, про плани на майбутнє, чому хочу працювати саме в цій компанії.
І після цього протягом доби тобі можуть дати відповідь: проходиш ти, чи ні.
– Як вважаєш, якими якостями має володіти стюарт?
– Повага до інших людей, незважаючи на те звідки вони, який у них колір шкіри чи релігія.
Катар розташований, так би мовити, посеред світу, і багатьом людям з різних країн зручно робити там пересадку. З Азії у Європу, з Америки в Африку, будь-які континенти.
У нас літають люди з різних куточків планети і потрібно зрозуміти: кожна людина має свої цінності, якості, особливості. Не потрібно нікого засуджувати, треба приймати людей такими, які вони є та ставитися з повагою.
Крім української, російської, англійської я також знаю польську, іспанську та німецьку мови. Часом спілкуюся з пасажирами їхніми мовами, і їм це приємно чути.
На тренінгах нас вчать як надавати першу медичну допомогу. Якщо інсульт, інфаркт, дитина народжується, нас навчили що робити за будь-якого сценарію.
На літаку ти і лікар, і пожежник, і поліція, і часом психолог, ти вирішуєш майже всі проблеми. Тому впевненість у собі – це важливо.
Ще я сказав би, що потрібна витривалість. Може здається, що це легенька робота, але тут дуже багато стресу. Часом реально дуже важко працювати, коли ти постійно в небі, змінюються часові пояси, клімат, країни. Потрібно дбати про себе.
– Чи складно виглядати добрим та приязним перед пасажирами, незалежно від того, в якому режимі ти працюєш?
– Це те, що відрізняє європейські авіалінії від арабських. Тут ти повинен мати такий вигляд, ніби ти щасливий 24 години на добу.
Останнім часом важко буває, особливо коли рейси тривалі та виснажливі, все одно маєш посміхатися. Свої емоції потрібно контролювати, бо все це має значення для пасажирів.
У компаніях Близького Сходу взагалі до цього досить суворе відношення. Якщо пасажир написав скаргу, то в тебе можуть бути проблеми, можуть і звільнити.
Напевно, я вже просто звик, що навіть не замислюючись посміхаюся. Хоча насправді зараз легше, бо частину емоцій можна приховати за захисною маскою.
| Богдан вже відвідав 71 країну, більшість з них завдяки своїй професії |
– Як виглядає твій робочий графік?
– Якщо говорити про часи до коронавірусу, то стандарт – це 100 годин польотів на місяць. Протягом місяця можна відвідати мінімум 6-7 країн.
Має бути принаймні по 8 вихідних в місяць, але це залежить від того, куди ти літаєш та від часових поясів.
Часто на авіалініях, якщо ти новачок, то літаєш лише на короткі рейси.
У нас всі бортпровідники літають всюди з перших днів: сьогодні можеш летіти у Бразилію, завтра в Китай, післязавтра у Росію, через тиждень – в Нову Зеландію.
Можна просити собі рейс, тож двічі-тричі на місяць можна злітати за твоїм запитом.
– Чи встигаєш насправді відвідувати якісь міста між перельотами?
– Все залежить від мотивації та від того, скільки триває відрядження.
Я з тих, які намагаються максимально скористатися можливостями, тож відвідую нові місця за будь-якої нагоди.
Є такі польоти, після яких є кілька днів вихідних, там точно можна встигнути прогулятися та щось побачити. Нещодавно був в Ірландії, там у мене було 5 днів.
Бували рейси, наприклад, в Мілан, де у нас було лиш 12 годин – це лише на сон вистачить. Тому все відносно.
– За майже три роки роботи на авіалініях чи бували у тебе вигорання?
– Я знаю людей, яким фізично та морально дуже важко витримати таку кількість рейсів. Та сам не маю таких проблем.
З першого місяця роботи я швидко звик, у мене не було джетлагу, коли не міг відійти від якогось часового поясу.
У мене нормальний сон, хоч іноді потрібно спати то вночі, то вдень або ж вранці. Дуже важливо давати собі час на відпочинок.
Попри все такий стиль життя затягує. Хочеться постійно літати в нові країни, і через карантин бував і депресивний настрій.
Взагалі непостійність – це одна з головних причин, чому я досі працюю на авіалініях. Кожен день відрізняється від попереднього.
| Богдан намагається максимально скористатися можливостями своєї професії, тож відвідує нові місця за будь-якої нагоди |
– Побачивши немало, що ти зрозумів про світ, в якому бував?
– Люди з абсолютно різних куточків світу, з різних культур, можуть бути схожими. Нас усіх поєднує надзвичайно багато речей, просто є ті, що акцентують увагу лише на відмінностях.
Не скажу, що я не був толерантним раніше, але ця робота навчила мене відноситися з повагою до людей, культура яких мені здавалася такою далекою та дивною.
Не всі стюарди полюбляють літати в Бангладеш. Пасажири звідти, скажімо так, не завжди дбають про особисту гігієну. Та коли я побував у Бангладеші та побачив як там живуть люди, то мені стало шкода місцевих та соромно за свої думки. Вони не звикли до хорошого ставлення.
Після того в мені прокинулася вдячність за те, звідки я. Що в Україні можна жити, що здебільшого у людей є дах над головою, вода, їжа, можна отримати освіту та будувати плани на майбутнє.
А є країни, в яких мільйони людей навіть близько не мають всього того, що є в пересічного українця.
Влад Яценко, спеціально для УП.Життя
This website uses cookies.