Про вічне американське в українській ментальності пише відомий правник та волонтер Генадій Друзенко. Він переконує, що Україна має два обличчя. Одне з них – американське і нам варто шукати свого Теодора Рузвельта.
Мені неодноразово доводилось писати про двоїстість України. Бо з одного боку, її визначає типовий менталітет та культура традиційних європейських націй, які багато століть, якщо не тисячоліть, живуть на своїй “Богом даній” землі. Такі нації зазвичай виростають та розвиваються у національні держави з певного культурного коду. Вони доволі культурно гомогенні, ґрунтують свою легітимність на більш-менш спільній історичної пам’яті, практикують привілейований статус для представників “титульної нації” та провадять асиміляційну політику щодо чужинців. Для таких націй ідентичність важливіша за свободу. Такий “європейський” менталітет загалом панує на Центральній та Північно-Західній Україні, яка була залюднена східно-слов’янськими племенами впродовж тисячоліть.
“Європейський” менталітет панує на Центральній та Північно-Західній Україні
Друге обличчя України умовно американське. Це тип колоністів-поселенців, які спочатку опановували Дике поле (або Loca deserta – “незаселені землі” на мапах 17 століття), потім заселяли причорноморський степ, будували порти українського Півдня та промислові гіганти українського Сходу. Тут годі говорити про якусь культурну гомогенність чи культурну тяглість. Найкращими символами колоністів напевно є:
– перший одеський градоначальник та третій Новоросійський генерал-губернатор (і майбутній прем’єр-міністр Франції у 1815-18 та 1920-21 роках) Арман де Рішельє;
– фундатор Асканії Нової герцог Фердинанд Фридрих Ангальт-Кетен-Плесський, генерал-губернатор Сілезії, генерал-лейтенант прусської армії;
– засновник Юзівки (що згодом стала Донецьком) британський промисловець Джон Джеймс Г’юз;
– перший почесний громадянин Катеринослава (нинішнього Дніпра) підприємець, меценат і громадський діяч Олександр Поль, праправнук Полуботка по материнській лінії і етнічний німець по батьку, відомий відкриттям та дослідженням криворізького залізорудного басейну;
– врешті-решт “батько” і перший генерал-губернатор Новоросії Григорій Потьомкін – класичний приклад імперського нувориша, карколомної кар’єри з грязі в князі.
“Американська іпостась” України – країна можливостей, в якій можна було спіймати фортуну
Можна продовжувати. Але навіть з наведених прикладів зрозуміло, що “американська іпостась” України ніколи не була консервативною, традиціоналістською та гомогенною. Це була Україна можливостей, в якій можна було спіймати фортуну незалежно від того, якою мовою ти говориш, до якого етносу належиш чи до якої церкви ходиш. Це до болю нагадувало Америку 19 століття, особливо Америку часів Реконструкції та Gilded Age (“позолоченого віку”) – часи баронів-розбійників, аналога пострадянських олігархів.
Радянський проект на початках за своїм пафосом був абсолютно футуристичним, був викликом футуристичній Америці у амбіції радикально перебудувати світ (це вже потім, за пізнього Сталіна, пафос футуристичного інтернаціоналу витіснив консервативний пафос “армії, мови, віри”). Достатньо згадати участь американських фахівців у побудові радянських промислових гігантів, зокрема Харківського тракторного заводу. Комуністичний експеримент загальмував, притлумив, покалічив, але не вбив це американське начало в українському просторі.
Всі, хто вважає коломойських, ахметових, кернесів та труханових “колаборантами”, “п’ятою колоною”, “совками” просто не знайомі з американською іпостассю українськості. Це не совок (який був на показ цнотливим, безініціативним, бюрократичним та цурався приватної власності) – це реінкарнація американських “баронів-розбійників” (robber barons) кінця 19 століття. Це американський пафос успіху, який понад усе. Це віра в гроші, які правлять світом. Це культ доцільності, а не моральності. Це світ інтересів, а не цінностей. Це ера неймовірної за своїми масштабами політичної корупції, в яку купувалось та продавалось усе.
Верховоди українського Сходу – це не совок, реінкарнація американських “баронів-розбійників” кінця 19 століття
А от якими словами описує “Позолочений вік” американський історик Хел Бріджес: “бізнес-лідери Сполучених Штатів в період приблизно від 1865 до 1900 року були жадібними шахраями, які звично дурили та грабували інвесторів та споживачів, корупмували урядовців, безжально воювали один з одним і загалом діяли як справжні хижаки”. Тому не дивно, що у вік, коли Америка вперше стала справді великою, некорумпований політик без скелетів у шафі був радше винятком, аніж правилом.
“Україна Кернеса, Коломойського та Ахметова” – це лише відлуння Америки баронів-розбійників, це запізнілий у часі прояв нашої американської іпостасі, для якої успіх важливіший за цінності. І, як свідчить історія США, корінь проблеми насправді не в кернесах, коломойських чи труханових – він у приватизованості української держави. В тому, що в ній править не закон, а конкретні барони-олігархи. Що сотні урядовців, тисячі політиків, десятки тисяч чиновників та сотні тисяч силовиків обслуговують не український народ, а справжніх власників української держави (як місцевих, так і закордонних).
Ну і спосіб реприватизації держави добре відомий з американської історії. Теду Рузвельту достатньо було 8 років на президентській посаді, аби перетворити Рокфелера, Карнегі, Моргана та інших всемогутніх олігархів на просто крупних бізнесменів та всесвітньо відомих філантропів.
Тому замість лаяти Кернеса (тим паче, що він уже відійшов в інший світ), Коломойського, Ахметова та інших українських тікунів, українцям варто шукати свого Теодора Рузвельта, якому належать чудові слова, що так разюче відрізняють його від чинного президента України: “На повагу заслуговує той, хто сам на арені, чиє обличчя вкрите пилом, потом та кров’ю, хто відважно бореться, помиляється, програє знову і знову, бо не буває зусиль без помилок та поразок, але все одно прагне діяти, хто знає великий ентузіазм, велику відданість, хто вкладає себе у велику справу і в кращому випадку зазнає наприкінці тріумфу високого досягнення, а в гіршому хибить, однак після великих дерзань”.
Генадій Друзенко, правник, волонтер
This website uses cookies.
