На цей момент можна стверджувати одне: “гарячу” фазу епідемії на сьогодні вдалося подолати лише Китаю (хоча щоденні десятки “імпортованих” випадків і тут ще тримають систему охорони здоров’я в напрузі).
Розмови про перемогу над вірусом протягом літа – радше з царини добрих побажань, бо наукових підтверджень того, що він справді “стихне” в літню спеку, наразі немає.
Не буде (протягом ближчих місяців) і вакцини та специфічних ліків. А відтак єдиним більш-менш апробованим інструментом залишатиметься масове тестування і жорсткі карантинні заходи.
Проте розвиток епідемії в різних країнах накопичив уже багато статистичного матеріалу, який є у відкритому доступі. А відтак аналізувати його може кожен, хто володіє інструментами математичної статистики.
На підставі цього спробує дати вельми орієнтовні, але важливі для кожного з нас оцінки й автор цієї колонки.
Отже, на ранок 27 березня в Україні було офіційно підтверджено близько 200 випадків зараження Covid-19 – і досліджувалася значно більша кількість підозр.
Попереднього дня президент Володимир Зеленський оголосив про намір остаточно закрити державний кордон для будь-якого пасажирського сполучення.
На найвищому рівні було названо й кількість людей, які повернулися останніми тижнями в Україну: пів мільйона (більшість – самостійно, понад 80 000 – спеціально організованими державою авіарейсами та потягами).
Сьогодні, за оцінками експертів, заражений у середньому 1 з 1000 громадянин ЄС.
Цей показник різний у різних країнах: вищий в Італії та Іспанії, поки суттєво нижчий у Польщі та інших державах, що межують з нами.
Громадяни України, що жили в цих спільнотах, підкоряються загальній статистиці.
Тому ми повинні усвідомлювати: серед тих, хто повернувся, були мінімум кількасот (для дальших оцінок візьмемо скоріш за все занижену цифру 500) заражених, які вже почали заражати своїх контактерів в Україні (і переважна більшість цих випадків заражень ще ніяк не виявилася).
Зі стандартних, присутніх чи не в кожному матеріалі, присвяченому боротьбі з Covid-19, підрахунків відомо: за відсутності обмежувальних заходів один хворий призводить упродовж 30 днів до появи майже 500 нових заражень.
Якщо ж вживаються жорсткі карантинні заходи, то ця цифра знижується до 15 й менше (абсолютно ідеальної соціальної дистанції досягнути ніколи не вдається: частина людей неминуче продовжує працювати, забезпечуючи життєдіяльність суспільства в цілому).
Перший варіант означав би для України десь чверть мільйона хворих уже наприкінці квітня. Це – крах не тільки системи охорони здоров’я, але й держави в цілому: через масове зараження медиків, комунальних працівників, робітників стратегічних підприємств та систем постачання харчів, поліцейських, військових тощо вона просто перестане виконувати свої функції.
Не кажу вже про те, що смертність за таких умов виявиться суттєво вищою від 10% – ускладнення навіть у молодих людей лікувати вже буде нікому.
Це – наочна відповідь тим, хто сьогодні в фейсбучних дискусіях вимагає ізолювати старших по хатах, а іншим дозволити працювати, щоб не впала економіка.
Другий, найкращий для нас із реальних, варіант означатиме до 7-8 тисяч заражених до кінця квітня. Це – теж багато, але це та кількість, з якою наша зруйнована система охорони здоров’я ще так-сяк зможе впоратися.
Звісно, щоб утриматися на цій цифрі, слід буде вжити найжорсткіших заходів: дисциплінувати людей, змусити їх реально дотримуватися 14-денної самоізоляції та інших нових норм поведінки, переконати церкви рішуче перенести всі великодні служби Божі в онлайн (що особливо складно буде з церквою Московського патріархату, український провід якої формують люди з ментальністю середньовічних фанатиків, які щиро вірять: зараження через причастя неможливе; втім, не бракує таких і в інших конфесіях).
Паралельно слід буде зробити все можливе для підвищення захищеності медиків і розгортання справді масового тестування, насамперед тих, хто не може за родом діяльності ефективно дистанціюватися від інших.
Якщо цю програму вдасться реалізувати, то на підставі універсальних статистичних закономірностей до кінця травня ми можемо сподіватися досягнути тієї точки, в якій зараз перебуває Китай.
Ті, хто евакуювався з Уханя наприкінці лютого, дуже поспішили: вже зараз там вони поверталися б до більш-менш звичного життя, а в Україні цього доведеться чекати в кращому разі місяці зо два.
Тоді можна буде почати поволі послаблювати обмеження в тих регіонах, де ситуація виявиться благополучніша. Але відновлення повноцінних внутрішніх пасажирських перевезень і в цьому разі можна буде очікувати хіба що ближче до кінця літа (інакше пригашене полум’я легко спалахне знову).
Ці часові рамки повинні розуміти всі, хто ухвалює сьогодні стратегічні рішення.
Зокрема, вже ясно: цього року не вдасться повноцінно завершити навчальний рік у школах та вишах, вчасно організувати ЗНО і провести вступну кампанію. Не знаю, які відповіді на ці виклики готує нинішнє керівництво МОН – а готувати їх потрібно вже зараз (причому в різних варіантах, залежно від реального розвитку ситуації). І так – в усіх сферах нашого життя.
А паралельно ще слід буде забезпечити селянам і городянам можливість посадити максимум картоплі (щоб не отримати голоду восени). І забезпечити дієздатність армії на східному фронті – адже поки немає жодних ознак того, що Путін, попри всі інфекційні загрози, збирається завершити цю війну.
Автор свідомо не даватиме ніяких рекомендацій щодо економічних заходів, які повинні зменшити глибину рецесії, в якій ми неминуче опинимося. А також політичних порад щодо того, як зберегти державу. Він лише наголошує – ці рекомендації та поради повинні враховувати реальну тривалість епідемічного періоду.
Та й громадянам слід чесно пояснити: жорсткі обмежувальні заходи – це надовго, в кращому разі тижнів на 8-10. І навіть після їхнього часткового послаблення цілковитого переходу до нормального життя ще довго не буде.
Вже зрозуміло: Україна (як і весь світ) неминуче зазнає великих втрат. Зокрема, й найболючіших, людських.
Для нас глибина кризи буде більша, аніж у 2014 році. І виходити з неї буде складніше – адже ця криза матиме глобальний характер, і ті, хто раніше охоче допомагав нам, сьогодні й завтра перейматимуться власними проблемами.
Але певна мінімізація втрат, із якими цю кризу буде перейдено, залежить і від нас – від нашої згуртованості, мудрості й дисципліни.
І про візію майбутньої відбудови теж слід починати говорити вже зараз.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, професор
Джерело: Українська правда
This website uses cookies.
