Письменник Олександр Вільчинський: “Гібридна війна, гібридне перемир’я…”

Не така страшна війна, коли вона далеко, коли про неї говорять знехотя і то переважно по телевізору. Проте коли це близько – все стає іншим. 

У цьому на власному досвіді переконався відомий тернопільський журналіст, письменник та публіцист Олександр Вільчинський, який кілька тижнів провів у зоні АТО, рядовим бійцем у складі 1-ї штурмової роти Добровольчого українського корпусу ПС. 

– Що вас спонукало на поїздку в зону бойових дій?

– Поїхати туди я збирався давно та все щось перешкоджало. То робота, то прихворів, то ще якісь обставини. Навіть цього разу рішення було миттєвим. Ми рушили в дорогу ще з одним побратимом перед, як у нас кажуть, “польським Різдвом”, а про те, що поїду, дружині сказав лише за кілька днів.

– Як довго зайняли збори та дорога туди?

– Та які там збори? Канапки в дорогу, якісь там ще особисті речі в рюкзак — і готовий! Ну, ще кілька примірників “Останнього героя”, хлопці просили привезти… А дорога – менше ніж добу. Ми їхали в авдіївську промзону. Спочатку поїздом до Дніпра, звідти – до Покровська, де нас уже зустрічали бусом. Найважче – це зібратися із духом, морально підготувати себе до того, що тебе чекає, хоча насправді ти того й не знаєш… Наприклад, уже за Авдіївкою є невеликий шмат відкритої для обстрілу з того боку дороги. Автомобіль можуть розстріляти у будь-який момент. Це ще й як “адреналітить”! Це можна назвати своєрідним хрещенням, яке проходить кожен, хто вперше потрапляє в зону бойових дій.

– Що вас найбільше вразило на позиціях?

– Чесно кажучи, то майже все. Проте найбільше – спокій та впевненість наших хлопців. Багато з них ще такі юні, а вже пройшли через сувору школу життя, війну. І вони добре роблять свою чоловічу роботу — захищають Батьківщину. Вони вселяють надію у те, що у нас все буде добре, у те, що Україну є кому захищати. А загалом, там триває життя. Неподалік живуть і працюють люди, які уже звикли до стрілянини. А ще там собаки, коти, птахи. Один із котів, наприклад, у полі ловив мишей і приносив бійцям на показ. А на позиціях “в лісі” друг “Монгол” доглядає ручну білу мишу з позивним “Десант”. Або “Крисак-Десант”, який є надійним побратимом усіх “штурмів”, як називають бійців нашої роти.

– Як пройшли ваші перша ніч та перше чергування?

– Майже не спав, точніше, зовсім не спав. І від напруги, і від холоду. Але у мене був напарник, вже боєць з досвідом і це додавало впевненості. Хоча він за віком і годився мені в сини. Отож, я покладався на його бойовий досвід, а він, мабуть, на мій життєвий. Він мерз в пальці на ногах, а я в п’яти, бо ж черевики видали хоч і на розмір більші, але не зимові, а надворі ж зима. Так і перебули цю ніч… Проте, до всього звикаєш. І до постійної стрілкотні, і до побутових незручностей. З кожним днем страху стає все менше. Зустрів там цікавих людей, справжніх воїнів і надійних побратимів.

– У вільний час як хлопці відпочивають?

– По-різному. Хто говорить, розказує історії з життя чи просто щось цікаве, хто читає, хто спить, бо з часом втома тільки зростає, а хто чистить зброю. На так званих “дачах” у промзоні, де я був, бійці живуть у залишених господарями дачних будиночках і там якось влаштовують свій побут. Є й телевізори, але там лише російські канали і вони більше, як такий собі об’єкт жартів і насмішок. А ще у вільний час спілкування з рідними, бо телефони є у всіх, у декого планшети.

– Ви у промзоні відсвяткували Новий рік та свій день народження. Як це відбувалося?

– Дуже скромно, але запам’ятається на все життя! Оскільки серед бійців діє суворий “сухий закон”, то було десь на 20 чоловік три пляшки шампанського, які напередодні привіз командир. Але й те не всі хотіли пити, бо “Совєцьке”, а іншого у магазині не було. А день народження, за традицією, ще скромніше – привітання перед строєм і дружнє поплескування по плечу від побратимів, яке мені було дорожче за будь-які подарунки.

– Чи варто чекати відображення побаченого у ваших майбутніх творах?

– Так, звичайно. Тепер уже обов’язково, тепер уже, як не я, то хто? Спочатку публіцистика, есе «Перша штурмова» уже опублікували на сайті «Обозреватель». Я думав, що поїду туди, все побачу і заспокоюсь, але я помилявся… Ось минув уже майже місяць, як повернувся звідти, та думками я досі там. Це така тема, з якою неможливо переспати за одну ніч, яку неможливо усвідомити і повністю осмислити за короткий відтинок часу. І сама поїздка туди – назад, і перебування там, а найперше – люди, бійці нашої першої окремої штурмової роти, їхні характери, і колорит, і дух часу, це надихає… Особливо зворушили молоді хлопці, які приховують від рідних те, що вони на війні, кажуть “на заробітках в Києві”. Інші приїздять лише на час робочої відпустки – на кілька тижнів, їх уже знають і їхню допомогу цінують, і таких багато. Трапляються і неймовірні історії кохання. Як от хлопець з Росії, з позивним “Філ” і дівчина із Білорусі – “Марічка”. Додому їм повертатися небезпечно, бо можуть засадити у в’язницю, але й тут, в Україні, за яку вони воюють, їх статус також поки що невизначений. Попри те вони покохали одне одного, створили сім’ю і вже чекають дитину. Для когось війна це втрати, а для них – початок нового життя.

– Які ваші прогнози у цій війні?

– Я впевнений, що Україна переможе. Можливо, й не одразу, але обов’язково. У нас просто нема іншого варіанту, якщо ми хочемо зберегтися як нація, зберегти свою країну і державу. Але на жаль, за це доводиться платити дорогою ціною, майже щодня є вбиті й поранені. Бо ж і “гібридна” війна, і “гібридне” перемир’я… І відходити від тих втрат та болю ми будемо ще не одне десятиріччя.

– Плануєте поїхати туди ще раз?

– Можливо, але навряд чи скоро. По-перше, тепер мушу трохи висидіти за робочим столом, і найкраще це робити тут, в Тернополі. По-друге, канікули вже закінчились, маю ходити на роботу та й дружина ще досі трохи гнівається за ту мою поїздку.

Христина СЛОТА

Фото з архіву Олександра Вільчинського