28-річний Дмитро Галюк із села Бариш на Тернопільщині пробув у російському полоні майже три роки. Він — морський піхотинець, разом із побратимами до останнього тримали оборону на металургійному комбінаті Ілліча в Маріуполі. Коли не залишилося зброї — отримали наказ виходити у полон. 1072 дні за звільнення Дмитра боролася його сім’я — дружина, матір та п’ятирічна донька.
16 квітня морпіха зустріли в рідному селі Бариш Бучацької громади. Історію воїна розповіло “Суспільне Тернопіль”.
“Він виріс у цій хаті. Як вернувся, то йшов сюди, бо ми всі тут жили, поки нової хати не було. Він прийшов, цілував пороги. Сказав: “Я тут виріс і я йду сюди”.
Вдома на Дмитра чекала сім’я — дружина з донькою, мама та бабуся. Востаннє, розповів Дмитро, бачив свою донечку по відеозв’язку 12 квітня 2022 року, в день виходу в полон. Тоді Софійці було 2 роки.
“Я з дружиною говорю, вона плаче, я кажу: “Все, Кать, мабуть ми потрапляємо в полон, бо іншого виходу немає”. Вона каже: “Я йду розбуджу дитину”. Я кажу: “Та чого будеш її будити, хай спить”. Вона: “Ні, я розбуджу”. Вона розбудила, доця прокинулася, щось розмовляє, мудрує, сміється. Вона не знала, що відбувається”.
За словами Дмитра, під час останньої ротації не хотілося покидати дім.
“Дуже важко мені було того разу їхати з дому, я розвертаюся, і дивлюся — бабця голову схилила і вушком хустини витирає очі. Я зрозумів, що бабця плаче. Для мене це було шоком. Як? Вона ж ніколи не плакала та й могла б вже звикнути за стільки років, стільки ротацій у мене було. А цей раз вона заплакала”.
Дмитро Галюк — професійний військовий. Навчався в коледжі на базі Національної академії сухопутних військ, опісля чоловіка направили в 36-ту бригаду морської піхоти, служив у Миколаєві. З 2017 року в морпіха розпочалися бойові виїзди в зону АТО.
Повномасштабне вторгнення росіян Дмитро зустрічав у Маріуполі. Там на металургійному комбінаті Ілліча разом із побратимами до останнього тримали оборону. У квітні 36-та бригада морської піхоти опинилася в потрійному кільці, Дмитро розповів, зрозуміли, що прорватися не вдасться.
“Була доповідь, що немає ні боєприпасів, ні техніки, ні озброєння, була тільки стрілецька зброя. Нема чим оборонятися й командування дало наказ виходити в полон. 12 квітня о 23:45 ночі прийшла черга нашого підрозділу виходити в полон. Ми вийшли, нас зустріли російські військові, вишикували в колону по 4 людини й почали запитувати: “Хто 36-та бригада?”. Ми сказали, що це ми й почули у відповідь: “Вы достойно сражались”, — розповів Дмитро Галюк.
Далі, за словами морпіха, українських військових КАМАЗами повезли в Сартану Донецької області. Там їх добу утримували на фермі. Потім — Оленівка. Під’їжджаючи до Оленівського СІЗО, розповів військовий, чули крики українських військових.
“Ми зрозуміли, що зараз буде “прийомка”. Ми почали виходити з автобусів і нас почали питати звання, посаду, підрозділ. Прийшла моя черга. Я кажу: “Старший сержант, головний сержант взводу радіаційного, хімічного та біологічного захисту “. А вони кажуть: “Это ты по нам фосфором стрелял?”. І почали кричати до своїх: “Принимай химаря”. Зробили живий коридор, десь близько 12 людей, і через нього треба було перебігати. Вони били ременями, пряжками, палицями. Пробігли, присіли, руки за голову й чекали, поки приймуть інших хлопців”.
Росіяни роздягали бійців і шукали татуювання, розповів морпіх. За патріотичні — били.
“У мене козак на руці, герб і напис: “Козацькому роду нема переводу”. Бойовик, який мене оглядав, нічого не говорив за татуювання, бо сказав, що я його земляк, бо він теж із Тернополя. “Як земляк?” – запитую. А він каже: “Ну я тоже с Тернополя, видиш как получилось”. Я був шокований. Стояв ще один бойовик, худий такий, і хотів мене вдарити, але не попав по мені. І цей сказав: “Не трогай его, я его оглядываю”. Він мене оглянув і відпустив. Не знаю, що сприяло тому, що мене просто не побили”.
“Якщо за 9 днів я літр води випив, це було би добре. Спали на підлозі, там ні вікон, ні дверей не було”.
19 квітня Дмитра разом з іншими військовополоненими українцями привезли на військовий аеродром у Таганрозі. Спочатку, каже морпіх, з’явилася надія, що їх обміняють. Але коли літак приземлився, зрозуміли, що обміну не буде. Військових посадили в автозаки та повезли до тюрми в Костромській області РФ.
“Почали бити по ребрах, по голові, по руках, по ногах, по гомілках, по всьому почали бити. Електричним струмом били. Брали дерев’яні молотки, кийки такі, також били по ногах, забивали м’язи. Хвилин 20 кожну камеру так тримали, побили-побили, завели в камеру.
“Поняли, куда вы попали или закрепить?” Ми чули про прийомку, думали, може раз, два, завжди так не буде, але так продовжувалося, я був без двох тижні 3 роки в полоні, то 2022-23 рік так було кожен ранок і кожен вечір”.
У камерах бійцям не дозволяли розмовляти між собою та довго сидіти.
“Спочатку ми стояли 50 хвилин, 10 хвилин сиділи. Потім почали дуже пухнути ноги, набрякали, синіли, почався варикоз, ми вже не могли ходити. Тоді вони давали 30 хвилин стояти, 30 сидіти”.
Найважчим, пригадує Дмитро, був період з 30 липня по 27 серпня 2022 року. Тоді в тюрму приїжджав спецназ із Кіровської області.
“Я не знаю, як ми вижили біля них. Електрошокери вони на нас просто розряджали. От притулив цей шокер і тримає, що аж форма починає плавитися, майка вся в дірочках, шкіра випалювалася. Коли в камеру забігали, був запах паленого м’яса”.
“Палицями били, заставляли нас вилазити товаришу на спину, обнімати його руками, брали дерев’яну киянку і били по сідницях, відбивали сідничний м’яз. Ягодиці були як сливки, такі сині. Ноги постійно сині були, побиті, й через те, що довго стояли, це все синє переходило на низ, набрякало й ходити не могли. Єдине, що коли сильно поб’ють, ти вже лежиш на ліжку й думаєш: “Добре, що цей день пережив”, а там може колись і той обмін буде. Лежиш, тебе трясе, тіло все синє. Але коли організм так відчував це все, то принаймні можна було виспатися, бо спав, як вбитий, бо була температура. Лежиш і думаєш: “Хоч би зранку вже били по інших місцях, а не по тих самих, бо не знаю, як витримати цей біль”.
Приставили пістолет до головий й сказали: “Вы приговариваетесь к разстрелу”
Побитих полонених приїжджі спецназівці виснажували й фізичними вправами, розповів морпіх.
“Присісти могли й по тисячу разів, й по дві тисячі. Це попри те, що вони чергували вправи. До прикладу, присів 500 разів і віджався 70, потім стоїш на кулаках і піднімаєш ноги до грудей. Коли ми ці вправи виконували, то вперше почули фразу: “Что, “люди из стали”, немножечко устали?”. Ми не знали до чого тут люди зі сталі. Потім вже нам інші хлопці, які потрапили в полон, розказали, що так називають бійців, які обороняли Маріуполь. Ми спочатку казали: “Так точно, гражданин начальник”. А вони: “Так сейчас подзарядим” і почали бити шокером. Були такі моменти, що я 480 разів присів, це все супроводжувалося постійним побиттям руками та ногами, били по ребрах, я присів 480 раз, просто впав і думаю: “Бийте, робіть, що хочете, я вже не можу встати”.
На допити бійців викликали по одному, розповідає Дмитро. Каже, катували та заставляли підписувати зізнання у вбивствах цивільних маріупольців.
“Мішок на голову, завели в бібліотеку, поставили на коліна, руки ззаду.
— Какое у вас в Украине приветствие?
— Гражданин начальник, может не надо?
— Говори!
— Слава Україні!
— А ответ?
— Героям Слава!
Це їх розізлило, що я так зразу впевнено сказав. Почали бити по нирках, по спині. Казали: “Каким героям? Где у вас там герои нашлись?”. Приставляють мені до голови якийсь предмет, я так зрозумів, що це пістолет чи автомат. І кажуть: “За совершенные преступления в городе Мариуполь вы приговариваетесь к разстрелу” . Я так стою і думаю: “Що ви прямо у бібліотеці розстрілюєте?”. Але хто його знає. Я не повірив, але мандраж був. Потримав пістолет, штовхнув і почали сміятися, я видихнув. Дали листочок і сказали підписати, що я готовий співпрацювати з міністерством внутрішніх справ Росії”.
Дмитро каже, через пережите в полоні не може спокійно спати, травми спричинили тремор тіла, а бряжчання ключів досі викликає страх.
“Коли чую, як десь дзвенять ключі чи звук електрошокера, аж така злість бере. Бо там все це чулося й ти нічого не міг зробити, бо вони б тебе просто вбили. Відкриваються двері на коридор, йдуть по коридору, чуємо — йде спецназ, йдуть співроітники СІЗО, починають чиркати електрошоком, все — йдуть по когось, зараз буде допит. У Маріуполі не було так страшно, як було в полоні. У Маріуполі вже звик, змирився з тим, що все може бути. Я там знав свою роботу, знав, чим займаюся. В мене була зброя, бронежилет. Єдине, що трішечки мені заважало в Маріуполі — усвідомлення того, що я тут, а моя сім’я далеко, а б’ють по всій Україні, а я нічим не можу допомогти, бо я мушу бути тут”.
Те, що Дмитро в полоні, сім’ї підтвердили представники Товариства Червоного Хреста, розповіла дружина морпіха Катерина.
“Ті хлопці, які виходили й звільнялися з полону, то ми шукали, дзвонили, писали, щоб хоч трішечки інформації дізнатися. Ми не знали де він, що він, який у нього стан здоров’я, взагалі нічого не знали”.
А в серпні рідні отримали першого листа. Бійців, каже Дмитро, змушували писати їх російською мовою та розповідати, що вони живуть у хороших умовах. До Дмитра листи з дому доходили не завжди, проте Катерина продовжувала їх писати. У конверти ставила фотографії з донькою, іконки, а також малюнки Софії. Пригадує, був період, коли про життя чоловіка взагалі нічого не знали.
Катерина розповідає, не втрачали надії й боролися за Дмитра. Спочатку робили це без розголосу — зустрічалися з представниками Координаційного штабу, Червоного Хреста, СБУ, уповноваженим ВР з прав людини. А з 2023 року разом з донькою та матір’ю почали виходили на акції в підтримку полонених. На них їздили як до Тернополя, так до Івано-Франківська та Києва.
“Кожен обмін ми бачили, що немає наших людей. Немає тих, хто потрапив у полон найпершими. Повертали нацгвардію, прикордонників, але морпіхів та “азовців” немає і все. Ми попіднімалися всі, почалися акції на Майдані Незалежності, потім акції біля Червоного Хреста, Координаційного штабу, Офісу Президента. Цей період життя — це постійні звернення, постійні зустрічі. Ти постійно в активному русі, немає секунди, щоб не думати про те, як його звідти можна витягнути. Доньку запитали на акції, чи розуміє вона, чому їздить на них. Вона сказала: “Так, бо я хочу повернути тата додому”. І від того часу до періоду, коли його не повернули, вона була зі мною. І жара, і холод, і дощ — дитина стояла, десь капризувала, але стояла до кінця”.
“Приходить обмін, його нема — і тебе нема. Ти береш себе в руки, ти береш дитину в руки. Після кожного обміну вона стояла і казала: “Мамо, а що сьогодні не наш?”. Кажу: “Ні”. А вона: “Ну коли тато повернеться?”. Я не мала що відповісти. Куди б ми не йшли, чи не їхали, вона всюди шукала тата, хотіла до тата. Питала, чому інші ходять з татом, чому тато забирає з садочка, а наш тато ні. Питала: “Наш тато мене не любить?”. Її запитання були найболючішими. Я собі так казала: “Якщо він не прийшов у цьому обміні, значить, я мало роблю”. Я винила себе. Значить я недороблюю щось, значить роблю не все, значить треба більше. І я себе загружала повністю”.
Чекала кожного обміну й матір Дмитра Олександра Галюк. Жінка розповіла, покинула роботу й присвятила себе боротьбі за звільнення сина.
“Для мене життя втратило сенс. Я просто жила ним. Перший рік я просто здалася, в мене було погане здоров’я, але дочка сказала: “Якщо Дмитро повернеться, а з вами щось станеться — він не переживе, бо це через нього”. І я себе взяла в руки”.
Рідні таки дочекалися обміну, де серед звільнених був і Дмитро. 19 березня цього року Росія повернула 175 українських бійців. 20 березня Катерина разом з донькою та матір’ю Дмитра приїхали з ним на зустріч.
Бабуся морпіха Марія Двуліт розповідає, перед обміном побачила сон із Дмитром. У ньому онук сказав, що повертається додому.
“Відчувала, що народився 2 раз. Важко було весь час, коли його не було. А тепер як приїхав, друге народження вийшло. Він онук, але мені як син. Навіть так було, що вони мене кликали не баба, а мама”.
“Мені допомагає моя родина, друзі, мої знайомі, сусіди. Найбільше мене тривожить те, що досі мої побратими та друзі знаходяться у полоні. Ми намагатимемося їм допомогти, витягнути їх звідти, будемо їздити на акції в підтримку полонених”.
“Буду продовжувати лікування і я думаю, що все буде нормально. За цих декілька днів я більше привикаю до людей, можу нормально спілкуватися, фізично тіло витримало, дякувати Богу. Я дуже дякую всім, хто мене підтримував. Я думаю, що все буде добре”.
