«Дівчина з обкладинки» у селі під Тернополем: 2 мільйони американців дивляться, як живе українська хуторянка

Ви­со­ка бі­ляв­ка в кос­мічно-сріб­лясто­му пу­хо­ви­ку, що на­че зій­шла з кам­пей­ну Balenciaga, від­пи­хає ко­зу від гряд­ки з ман­голь­дом: «Агов, це ме­ні на всю зи­му!». Ко­за на­ма­га­єть­ся вкрас­ти як­що не жмут са­ла­ту, то хо­ча б шап­ку з го­ло­ви жін­ки. Це су­час­на ху­то­рян­ка Ан­же­лі­ка Кра­вець та її ко­за Аляс­ка. Жін­ка осе­ли­ла­ся на ху­то­рі, який зас­ну­вав ще її пра­дід, і ве­де кіль­ка бло­гів про своє сіль­ське жит­тя.

Ти­ся­чі ук­ра­їн­ців і міль­йони аме­ри­кан­ців щод­ня див­лять­ся, як во­на по­ле гряд­ки чи но­сить во­ду від­ра­ми. В Ан­же­лі­ки є й при­хиль­ни­ки, і хей­те­ри:

«Якось так ви­хо­дить, що як­що я так виг­ля­даю, то ні­би не маю пра­ва жи­ти в се­лі».

Чо­му об­ра­ла від­людний ху­тір за­мість сто­ли­ці, а та­кож про кіз та ук­ра­їнсь­ке бо­хо з OLX Ан­же­лі­ка роз­по­ві­ла Шо­Там. Да­лі чи­тай­те роз­по­відь ху­то­рян­ки Ан­же­лі­ки від пер­шої осо­би.

Прадід Лис і родинний хутір
Ба­га­то хто з мо­їх неб­лизь­ких знайомих і під­писни­ків вва­жає, що я ко­рін­на ки­ян­ка. І, від­по­від­но, мій пе­ре­їзд у да­ле­ке се­ло — це який­сь пе­ре­лом, бо щось не скла­ло­ся в сто­ли­ці. Але це не так — я прос­то по­вер­ну­лась до­до­му.

На­ро­ди­ла­ся я в Кри­му, в Сім­фе­ро­по­лі. На Тер­но­піль­щи­ну пе­ре­їха­ла з та­том, ко­ли ме­ні бу­ло пʼять ро­ків. Ху­тір Ли­сич­ки — це його ма­ла бать­ків­щи­на та спад­щи­на.

Іс­то­рія ці­єї наз­ви та­ка: в 1939 ро­ці мій пра­дід Йон от­ри­мав доз­віл на бу­дів­ниц­тво ха­ти на цьому міс­ці й збу­ду­вав тут пер­шу. Од­но­сель­ці вва­жа­ли його ду­же хит­рим і проз­ва­ли Ли­сом, а ху­тір — Ли­сич­ка­ми.

Тут я жи­ла до 16 ро­ків, а піс­ля за­кін­чення шко­ли по­їха­ла нав­ча­ти­ся в лі­цей і під­ко­рю­ва­ти сто­ли­цю. В Ки­єві про­жи­ла нас­тупні 16 ро­ків.

«Хотіли взяти у «ВіаГру» просто тому, що я красива»
Як­що го­во­ри­ти про мож­ли­вос­ті, по які час­то їдуть у сто­ли­цю: при­бут­ко­ва ро­бо­та, сто­лич­на ту­сов­ка, знайомс­тва, роз­ва­ги — то все це в ме­не бу­ло, але не ста­ло мо­їм ви­бо­ром.

Ко­ли ме­ні бу­ло 17, про­по­ну­ва­ли пі­ти в ба­лет до ду­ету ві­до­мих ви­ко­нав­ців, а по­тім у гурт XS. Я від­мо­ви­лась — ще нав­ча­ла­ся в лі­цеї. До то­го ж, я не вмію спі­ва­ти — в ме­не не­має го­ло­су, не­має слу­ху. Я не тан­цюю. Я гнуч­ка, зай­ма­юся йогою, але не маю то­го во­ло­дін­ня ті­лом, яке пот­рібне для тан­ців. Я ро­зу­мію, чо­му ме­не хо­ті­ли взя­ти — прос­то то­му, що я кра­си­ва.

У 2014 ро­ці знайомий про­дю­сер вмов­ляв ме­не йти на кас­тинг для «Ві­аГ­ри», і в який­сь мо­мент я на­віть піш­ла ту­ди під тис­ком дзвін­ків, але в ос­танній мо­мент втек­ла — в ме­не ні­ко­ли не бу­ло ба­жан­ня бу­ти ві­до­мою за ра­ху­нок сво­єї зов­нішнос­ті.

У Ки­єві я пра­цю­ва­ла ар­тди­рек­торкою мод­но­го ка­ра­оке-зак­ла­ду, де ту­су­ва­ли­ся біз­несме­ни, де­пу­та­ти й усі в та­ко­му ду­сі. Я ба­га­то ко­го зна­ла.

Все, що ме­ні бу­ло пот­рібне, я ма­ла — був шлюб, влас­ний бренд одя­гу, ві­де­об­лог про фіт­нес, фо­то­се­сії, зйом­ки, стар­тап з без­дро­то­ви­ми на­вуш­ни­ка­ми… Все, чо­го мож­на хо­ті­ти від Ки­єва, в ме­не бу­ло.

«Робінзон на хуторі»
У 2018 ро­ці я по­їха­ла на Тер­но­піль­щи­ну до ба­бу­сі, бо во­на зах­во­рі­ла, і то­ді про­жи­ла в неї десь пів ро­ку й зно­ву за­ну­ри­ла­ся в сіль­ське жит­тя. Я за­ве­ла но­ву сто­рін­ку в ін­стаг­ра­мі й наз­ва­ла її «Ро­бін­зон на ху­то­рі», бо в ме­не бу­ло та­ке від­чуття, що я да­ле­ко від лю­дей і щось бу­дую за­но­во. Ко­ли ба­бу­сі не ста­ло, ви­рі­ши­ла пе­реб­ра­ти­ся ту­ди з Ки­єва з усі­ма сво­їми ре­ча­ми — бу­ти з при­ро­дою, пи­са­ти кни­ги на зем­лі мо­їх пред­ків. Ад­же й пра­дід, і дід, і та­то жи­ли пря­мо на цьому клап­ті зем­лі. Це для ме­не міс­це си­ли.

Я жи­ву са­ма та все тут роб­лю сво­їми ру­ка­ми — дій­сно, як Ро­бін­зон на сво­єму ма­лень­ко­му ос­трів­ці зем­лі.

Український бохо-шик з OLX
Що­ро­ку я фар­бую або бі­лю бу­ди­нок ззов­ні. Що­вес­ни під­воджу фун­да­мент, шпак­люю, як­що з’яви­ли­ся но­ві трі­щи­ни. У ха­ті фар­бую сте­лі, ліж­ка, сті­ни, під­ло­гу. Для ме­не ду­же важ­ли­вий внут­рішній де­кор — я його ство­рюю на свій смак. Це та­ке ук­ра­їнсь­ке бо­хо: ба­га­то, ду­же ба­га­то ви­шив­ки й мак­ра­ме.

Мак­ра­ме я пле­ту са­ма, а ви­шив­ки за­мов­ляю в ін­терне­ті. Ко­лись у мо­єму ди­тинс­тві тут теж бу­ло ліж­ко з ви­ши­ти­ми прос­ти­рад­ла­ми та по­душ­ка­ми, але там не мож­на бу­ло спа­ти — це все бу­ло прос­то для кра­си. І я за­хо­ті­ла зро­би­ти так са­мо, але щоб на то­му всьому спа­ти, ле­жа­ти, си­ді­ти.

Кра­си­ві ви­ши­ті ска­тер­ти­ни, на­во­лоч­ки, прос­ти­рад­ла шу­каю на OLX — щоб не пря­мо ста­ро­вин­ні, але руч­ної ро­бо­ти, з ду­шею.

Я й са­ма на цих по­душ­ках-прос­ти­рад­лах сплю, і гос­тям їх даю, бо ме­ні зда­єть­ся, що ко­ли ти спиш на ви­ши­тій по­душ­ці, то по­чу­ва­єш се­бе особ­ли­вим. Це тро­хи, ма­буть, нар­ци­сич­но, але при­коль­но, ме­ні по­до­ба­єть­ся.

Котячо-собача ферма з козами
У ме­не тут жи­вуть шість ко­тів і сім со­бак — хтось у до­мі, хтось на под­вір’ї. Є ди­кі, що при­хо­дять до ме­не їс­ти. Ну, і ще ку­роч­ки. Але я за­хо­ті­ла ко­зу.

Два ро­ки то­му ми си­ді­ли — я, сес­тра й тіт­ка. І я та­ка: «Якось ме­ні так нуд­но, по­рожньо у дво­рі. Що ме­ні ті дві ку­роч­ки? Хо­чу кіз!». А во­ни ка­жуть: «Ну так бе­ри со­бі ко­зу — то­бі зна­до­бить­ся. Пас­ти­ся є де — гек­тар зем­лі».

І все — я за­ход­жу на OLX, ви­би­раю «ко­зи» та де є най­ближ­чі. Зна­ход­жу Ма­ню та Яня, їду за 140 кі­ло­мет­рів по них — прос­то то­му, що во­ни ме­ні спо­до­ба­ли­ся.

Бокс у садку й рожевий туалет
Я люб­лю два ви­ди спор­ту: бокс і йогу. Йогою зай­ма­юся прос­то на ки­лим­ку у дво­рі, а бок­серсь­ку гру­шу по­ві­си­ла в са­ду. По­ки бок­сую не­час­то — бра­кує ча­су, але ду­маю, що ко­ли ви­па­де сніг, бу­ду бок­су­ва­ти, бо біль­ше не бу­де чо­го ро­би­ти на гряд­ках, на клум­бі. У се­лі не­має мож­ли­вос­ті хо­ди­ти до спор­тза­лу, але ж зай­ма­ти­ся спор­том мож­на — бу­ло б ба­жан­ня.

Вва­жаю, що єди­ний мі­нус, який у ме­не тут є, — це те, що ту­алет роз­та­шо­ва­ний на ву­ли­ці, хоч во­да й ка­на­лі­за­ція в бу­ди­нок про­ве­де­ні. Але цю де­рев’яну вби­раль­ню ро­бив ще мій та­то, а його не­має вже май­же 20 ро­ків — ма­буть, че­рез це я її до­сі збе­рі­гаю.

Ту­алет був та­кий зе­ле­ний, не­щас­нень­кий, і я со­бі ви­рі­ши­ла, що тре­ба якось його оно­ви­ти, щоб він став ве­се­лі­ший. По­фар­бу­ва­ла в ніж­но-ро­же­вий — у ме­не й кім­на­та та­ка ро­же­ва, і сто­лик, де я пи­шу.

Овочевий буддизм
У ме­не, звіс­но ж, є го­род, але я його не при­би­раю на зи­му, як усі. Де­які рос­ли­ни в ме­не там рос­туть по кіль­ка се­зо­нів, а то й ро­ка­ми. Нап­риклад, са­мі по со­бі рос­туть і зно­ву сі­ють­ся фен­хель, ци­буль­ка, шпи­нат.

Це та­кий мій ме­тод. Хо­ча всі див­лять­ся, що в ме­не ні­би неп­рибра­ний го­род, усе та­ке не­гар­не, але в ме­не пос­тій­но є щось сві­жень­ке.

Ду­же люб­лю пра­цю­ва­ти на го­ро­ді го­ли­ми ру­ка­ми, без ру­ка­ви­чок. Ко­ли ти тор­ка­єш­ся до зем­лі, до сво­їх ово­чів, це зас­по­ко­ює — я це на­зи­ваю «ово­че­вим буд­дизмом».

У се­лі пок­ра­щи­ло­ся моє фі­зич­не та мен­таль­не здо­ров’я. Ме­ні зда­єть­ся, це пра­цює для всіх так, але тіль­ки як­що ти не бе­реш на се­бе за­ба­га­то, не бе­реш гек­та­ри го­ро­дів. Тре­ба об­робля­ти стіль­ки зем­лі, скіль­ки не­об­хідно для од­ні­єї лю­ди­ни.

«Люди бачать мене десь у Дубаї з олігархом»
Для ме­не ста­ло пев­ним від­крит­тям, що лю­ди ба­чать ме­не тріш­ки інак­ше, ніж я се­бе все­ре­ди­ні від­чу­ваю. Їм зда­єть­ся, що моє міс­це – в Гол­лі­ву­ді, з яки­мись олі­гар­ха­ми в Ду­баї, в Ма­ямі то­що.

Ба­га­то лю­дей не ві­рять, що я справ­ді жи­ву тим жит­тям, яке по­ка­зую в бло­зі. І піс­ля мо­єї учас­ті в те­леп­ро­єк­ті «Най­кра­ща осе­ля» ка­за­ли, що я прос­то ак­три­са, що ме­не прос­то ту­ди при­вез­ли на зйом­ки, що всю ро­бо­ту роб­лять най­ма­ні пра­ців­ни­ки і вза­га­лі все це оп­ла­чує який­сь ба­га­тий же­них, яко­го я хо­ваю. Але його не­має — я са­ма все це роб­лю й са­ма тут жи­ву. Це мій ви­бір.

Ме­ні б хо­ті­ло­ся, щоб лю­ди зро­зу­мі­ли, що, крім мож­ли­вос­тей, є пи­тан­ня ви­бо­ру — що жит­тя в се­лі мож­на об­ра­ти.

На життя в українському селі дивляться 2 мільйони американців
І все-та­ки ско­рис­та­ти­ся сво­єю зов­нішніс­тю я мо­жу й тут, при­вер­та­ючи ува­гу до сво­го спо­со­бу жит­тя.

То­му що в сус­піль­стві ні­би сто­їть ме­та ви­їха­ти з се­ла за будь­-яку ці­ну, тож ко­ли хтось по­вер­та­єть­ся в се­ло, лю­дям зда­єть­ся, що це неп­ра­виль­но. Але я вва­жаю нав­па­ки.
Тут є спо­кій, ти­ша, гар­ні про­дук­ти й ба­га­то умов для то­го, щоб пра­цю­ва­ти ін­те­лек­ту­аль­но — нап­риклад, пи­са­ти, пра­цю­ва­ти в ІТ чи вес­ти блог. Мій до­хід — це мо­не­ти­за­ція з мо­їх ві­де­об­ло­гів та про­да­жі ви­ро­бів мак­ра­ме.

У ме­не бу­ла проб­ле­ма зі сприй­нят­тям то­го, що при­ваб­ли­ва зов­нішність та­кож мо­же бу­ти інс­тру­мен­том для то­го, аби лю­ди те­бе по­чу­ли. Так ти мо­жеш при­вер­ну­ти біль­ше ува­ги, і це факт.

Але по­ки я виб­ра­ла схо­ва­ти­ся. По­ка­зу­ва­ти все в ін­терне­ті, в бло­зі — це для ме­не ще окей. Ме­не див­лять­ся 2 міль­йони аме­ри­кан­ців, але я знаю, що зав­тра вий­ду на ву­ли­цю, і во­ни ме­не ні­де не зус­трі­нуть.

Поміщицька мрія
Я жар­тую, що в ме­не все­ре­ди­ні та­кий со­бі по­мі­щик, бо я хо­чу збу­ду­ва­ти ці­ле своє се­ло. Але не прос­то се­ло, а та­кий ху­тір-го­тель — не знаю, як це пра­виль­но наз­ва­ти. Моя іде­аль­на кар­ти­на — це та­ке се­ло з су­час­них мо­дуль­них бу­ди­ноч­ків, пов­ністю ос­на­ще­них всім, що тре­ба, але при цьому офор­мле­них ззов­ні та все­ре­ди­ні в ук­ра­їнсь­ко­му ет­ности­лі. І щоб там бу­ли й ку­роч­ки-кі­зоч­ки, і го­ро­дик, і ба­сей­ник. Лю­ди ту­ди при­їж­джа­ти­муть пе­ре­за­ван­та­жи­тись, поп­ра­цю­ва­ти, від­по­чи­ти.

По­ки в ме­не не­має мож­ли­вос­ті прид­ба­ти со­бі зем­лю й пос­та­ви­ти мо­дуль­ні бу­дин­ки, але мій ро­дин­ний бу­ди­нок, де я за­раз жи­ву — це та­ка ні­би ре­пе­ти­ція, тест-драйв мо­єї мрії.

Ме­ні зда­єть­ся, що в цьому моя мі­сія — по­ка­за­ти ін­ше ук­ра­їнсь­ке се­ло. Я, на­пев­не, зро­зу­мію, що до­сяг­ла в цьому жит­ті то­го, чо­го хо­ті­ла, ко­ли при­ве­зуть пер­ший мо­дуль­ний бу­ди­нок і пос­тавлять на мою влас­ну зем­лю. Я бу­ду ду­же щас­ли­ва.