З російського полону визволений Сергій Бойчук із Тернопільщини – захисник України, військовий 10-ї ОГШБ «Едельвейс», який був засуджений москальськими нелюдами до 20-ти років ув’язнення суворого режиму.
Дізнавшись про таку радісну звістку, журналісти Чортків.City, поспілкувалися з дружиною нашого Героя Андріаною Бойчук.
– Прикро, що мені чомусь не повідомили про обмін, – розпочинає бесіду Андріана. – Я без сумніву поїхала б на зустріч. Сповістили лише рідних воїнів 36-ї окремої бригади морської піхоти та НГУ «Азов». Питання «чому?» досі для мене без відповіді… Знаєте, як було важко моєму чоловікові, коли багатьох звільнених з полону зустрічають їхні рідні, а його – ні…
– З «Едельвейсів» він перший визволений з полону?
– Не перший. Проте він перший з «Едельвейсів» із засуджених, якого звільнили. В ув’язненні є ще п’ятеро з їхньої бригади.
– Можливо, хтось з «Едельвейсів» їх зустрічав?
– Ні. Навіть у військову частину не повідомили. Та, попри це, я щиро дякую всім, хто працював над обміном, хто підтримував мене, дякую Богові, що мій коханий повернувся живим додому.
– Як і коли Ви дізналися, що Сергій уже в Україні?
– Мені зателефонували з координаційного штабу з питань військовополонених. Це було о 22-й годині 06 хвилин у п’ятницю, 18-го жовтня (відразу, коли відбувся обмін).
– Андріано, пригадую, в часі попередньої нашої зустрічі Ви були налаштовані піти воювати чи то снайперкою, чи то медикинею…
– Так. Було дуже велике бажання таким чином помститися ворогові. Та стримували син і боротьба за визволення чоловіка з полону. На фронті я не змогла б активно займатися такою діяльністю. Створивши ГО «ОПОРА ТИТАНІВ», зрозуміла, що я, як кажуть, на своєму місці, що займаюся вкрай необхідною справою.
– Повернемося до моменту, коли Ви дізналися, що Сергій уже на рідній землі. Можете передати тодішні почуття?
– Ой, важко словами. Емоції зашкалювали. Телефон – у гучномовному режимі. Синочок сидів поруч. Почувши радісну звістку і слово «вітаємо», у мене було певне заціпеніння, павза німоти, відтак – істеричний крик, плач… До тями повернули мене слова Іллі (сина), який кричав у трубку: «Дякуємо! Дякуємо!». Не передати тих емоцій. Згодом надійшли «есемески»: знову ж таки від координаційного штабу, від СБУ. Потім знову телефонні дзвінки: дякували за захисника, висловлювали вибачення, що Сергій так довго перебував у полоні…
Серед звільнених – 30 осіб із засуджених, хто – до вічного ув’язнення, хто – на десятки років, так, як мій чоловік – на 20 років суворого режиму.
– Здавалося, тоді віра вмирала, що засуджені наші військовики вже не зможуть повернутися з російської в’язниці, або для цього потрібно не один десяток літ?
– Коли чоловікові «шили справу» в лнр, то мене попереджали, що буде дуже важко його звільнити.
– Андріано, Ви вже мали змогу поспілкуватися з коханим?
– Звісно ж! Сергій казав, що йому було важко до засудження (допоки «шили справу»). А вже коли привезли його в колонію, то стало трішки-трішки легше.
– Уже не так жорстоко знущалися? Даруйте, що таке запитую.
– Так. Але там залишилося ще п’ятеро наших «едельвейсів»… І перші слова мого чоловіка: «Треба витягувати хлопців»… Тож наша боротьба продовжується! Будемо боротися до кінця, допоки всі наші воїни не повернуться додому – живими!
– Коли ж все-таки вперше після таких довгих невідомості й мовчання Ви почули голос коханого?
– Десь вже по першій годині ночі з 18-го на 19-те жовтня. Ми з сином не спали, чекали на дзвіночок від тата. Сергій сказав, що не пам’ятав нічийого номера, лише мій. Бачу: незнайомий номер… Відповідаю і чую такий до болю знайомий рідний голос: «Кохана, я вдома». І знову – у мене істерика (радісна), але – німа, аби зайвий раз не хвилювати чоловіка своїм плачем. Він наче й усвідомлює, що вже в Україні, але ще де-не-де проскакують фрази: «…тут, де ми сидимо; тут, де наша колонія…». Лише починає звикати до того, що може сам собі належати. Бо ж там…
– Чи можна в розмові розпізнати його моральний стан?
– Сергій сильний. Відчутно, що дуже втомлений, але не пригнічений. При кожній нашій бесіді каже: «Я вдома, тож треба витягувати з того пекла інших хлопців». Він не зізнається про свій стан здоров’я. Завжди казав і каже: «В мене все добре».
– Щось розповідав про своє перебування в полоні, ув’язненні?
– Трішки. Казав, що жорстоко з ними поводилися. Знаєте, те, що вони пережили і залишилися живими – це вже подвиг. Ми щодня спілкуємося, по кілька разів на день. Розмови тривають більше години. У першу ніч ми говорили до 5-ї ранку. Згадували все: як зустрічалися, як одружилися, народження синочка… З кожним разом голос у коханого, на щастя, бадьоріший.
– Іллюшка, про що розмовляєш з татусем? – запитую в малого, який бавиться в телефоні.
– Домовилися, що підемо на риболовлю. Хочу впіймати акулу, – відповідає хлопчина. – А ще – поїдемо до Львова, потім до двоюрідних братика й сестричок. – Все буде з часом, – доповнює мама.
– Андріано, як Ілля сприймав те, що його тато в полоні?
– Дуже болісно. Особливо тоді, коли бачив, як інших дітей обіймають їхні татусі, як проводять разом час. А у нього такого не було. Ілля хотів чоловічої – батьківської – уваги. Цьогоріч наш синулька почав займатися фрі-файтом. Татусь як дізнався, то дуже зрадів цьому.
Саме на цих словах – телефонний дзвінок… Коханий. Сергій попросив у Андріани контакти рідних тих хлопців, з якими перебував у полоні, щоби дати їм хоч якусь вісточку. Ось так, ще не оговтався від всього, що сам пережив, а ні на мить не перестає турбуватися про побратимів. Ось такі вони – наші воїни, Люди-Титани!
– То ви з нетерпінням чекаєте зустрічі?
– Ну, звісно ж! Квитки замовили. Ще кілька днів і – обіймемо нашого татка. Так хочеться якнайшвидше бути поруч. Коли дівчата з нашої громадської організації мене вітали, то я всім і кожній бажала відчути ту ж радість – повернення рідної людини – живою – додому. На жаль, багато зниклих безвісти, багато загиблих… Тож підтримуємо одна одну. Дуже допомагає і вселяє міцну віру на краще сила молитви до Всевишнього. Місяць Сергій буде на реабілітації. А далі… З Божою поміччю все буде гаразд. Тепер хочеться, так би мовити, тихої радості, сімейного щастя, затишку, хочеться бути в тісному колі лише нашої сім’ї.
Тетяна Лякуш, журналістка
Джерело: chortkiv.city
