64-річна Надія Куца, уродженку Джуринської Слобідки, 40 років трудилася старшою медсестрою у Тернопільській обласній психлікарні після закінчення Чортківського медучилища. Та справа навіть не у цьому, на перший погляд, дивному поєднанні професії і хисту до творення, що прокинувся на тоді у 60-річної жінки. А раніше вона навіть пензля ніколи в руках не тримала.
Надії Романівні довелося рано за нинішніми мірками вийти на пенсію і поїхати в родинне село, аби доглядати стареньких батьків. Дев’ять років тому спочив в Бозі її чоловік, минуло два роки, як поховала матір. Нині глядить старенького 92-річного батька, що пересувається в інвалідному візку. Уже сім років, як вона покинула Тернопіль, повернувшись до рідного гнізда, – розповідає Чортків.Сity.
«Ця сторона гаража постійно зацвітала, все було мокро. Тож надумала викласти частину стіни круглими камінчиками і плиткою з каменю. Приїхав зять із Тернополя, каже: мамо, то якесь таке нефайне, – розповідає пані Надія. – Тож я те все розбила і почала працювати з бетоном. Рецепт приготування розчину простий: порція піску і дві – цементу, плюс вода. За фарби слугують різні кольорові барвники до «снєжки». А далі – що дозволить фантазія. Часто сиджу в Інтернеті, дивлюся, що люди роблять, щось сама придумую. Іноді думаю, ось таке зроблю. А починаю ліпити – тяп-ляп, зовсім інше виходить. Не знаю, звідки воно в мене…».
Жінка показує свою першу художню роботу – якийсь казковий будиночок. «Чомусь всі його називають криницею, але це не так, – продовжує. – Тут був великий пеньок від зрізаного ясеню, що послужив за основу. Далі на каркас поставила металічну сітку, зверху різні непотрібні ганчірки і старі шкарпетки, а за маківочку згодився розпушений шнурок. Ой ні, – каже, – забула, ось з цієї декоративної огорожі все почалося, а вже після неї був будиночок. Завершивши це, «перекинулась» на хату. Тут вже дала волю усій своїй фантазії.
«Ніколи, – повторює пані Надія, – нічим подібним в житті не займалася. Малювати не вмію від слова «зовсім». На моїй пам’яті й художників в роду ніколи не було. Тому…».
Уважно роздивившись її роботи, помічаємо, що в орнаменті часто повторюється виноград з листочками. Чому? Відповіді не знає. Каже, що це найліпше у неї виходить – рослини, дерева… А ось звірі, птахи, тим більше люди даються важче.
Зрозуміло, що це задоволення не з дешевих. Зі слів жінки, лише на пів ганочка і праву частину фасадної стіни пішло десять мішків цементу. Розповідає, що у своєму хобі велику підтримку має від дітей та рідних. Коли навідуються до села, фотографують все, викладають в Інтернет. Якось зять привіз кілька мішків цементу в подарунок… «Хоч і дорого виходить, зате не так, як у всіх», – задоволено мовить пані Надія.
Більше того, сільська умілиця вже й «на люди» пішла, прикрашати їхні оселі. Якось застали ми її на риштуванні у сусідському обійсті Джумаг. Уже три стіни ошатної оселі дістали нове життя.
«Не заради якихось зарібків, – зітхає жінка. – Сусіди мені багато допомагають, і я їм вирішила чимось віддячити. Та й між людей мені легше…. (Улітку черговий важкий удар завдав сердечного болю згорьованій жінці: поховала 42-річну доньку, яку звела в могилу важка хвороба – Ред.). Де ходжу – там плачу. А так – хоч трохи розвіюся… Зробила три стіни. Наступного року докінчу…».
Звісно, поцікавилися у Надії Романівни й планами на майбутнє, бо ж помітно, що композиція потребує логічного завершення, та й від дороги стіна аж проситься, аби її торкнулися умілі жіночі руки.
«Від вулиці маю намір створити картину. Там будуть будиночки, місточки, пави…. Ще й оздоблення літньої кухні є в задумах. Наразі не знаю, що там буде. У мене находить за долі секунди. (Сміється). Лавочку біля воріт хочу декорувати ліпниною, різним камінням тощо. Якби ще вміла штукатурити і зварювати, – всього було б набагато більше. А так – буду далі рухатись, колись приїдете, подивитеся, що з того вийде».
Родинне обійстя Надії Романівни помітно різниться поміж інших. Сільські дівчата облюбували собі влаштовувати тут «фотосесії». Бо ж гарно як! Де ще таке побачиш – таку красу!
Ми гадали, що своє майбутнє жінка пов’язує з рідним селом. Помилялися. Каже, що все ж має намір повернуся в Тернопіль, поближче до дітей. Там у неї дві дачі, тож є біля чого працювати. З її слів, вона не може довго всидіти на одному місці, надто нарвана до роботи. Свого часу придбала одну дачу, однак виявилося замало. Купила другу. Та й тут, в селі, їй ніяк не сидиться. Уже в не молодому віці сама обробляє городи, трохи підробляла в сезон на помідорах у місцевому господарстві…
Яку мораль можна винести з цієї історії? Мабуть, в кожному з нас може жевріти якийсь талант, про який ми навіть не здогадуємося. Однак настане такий день, коли він неодмінно «прорветься» назовні. Якщо з вами цього не сталося, значить, ваш час іще не настав.
Автор: Любомир Габруський
