У святковий день пропонуємо нашим читачам прогноз-антипоутопію відомого українського економіста та фінансиста Михайла Кухара щодо недалекого майбутнього – Україну в 2035 році. Повний текст розміщено на Телеграф.
“Репортаж спеціального кореспондента Figaro Michel Parisien. 24 серпня 2035 року.
Париж – Київ – Кишинів.
Частина 1. Київ
10 років тому, коли нарешті закінчилася російсько-українська війна, як її зараз називають, Остання війна поточного століття на Європейському континенті, очікування щодо економічного майбутнього України були не просто завищеними, вони були надзвичайно високі!
Навіть сьогодні, коли ми дивимося на все це з відстані 10 років, у світі не вщухають суперечки: чи вважати повоєнне десятиліття “українським економічним дивом”, як його називає європейська преса, чи “спринтерським забігом з гирями на ногах”, як його називає нинішній нео-ліберальний Президент Америки Марко Рубіо. І нам вкрай важливо не прогаяти суть за привабливою картиною очевидних досягнень цієї героїчної країни, що захистила Європу від “останнього диктатора століття” Володимира Путіна. І зрозуміти чому половина економістів так люблять “українське диво”, а інша половина так жорстоко критикують її модель післявоєнного розвитку.
Щоб розібратися в цьому, дозвольте нагадати вам основні історичні факти.
2025 рік. Після несподіваної смерті російського диктатора Владіміра Путіна та викликаного цим хаосу влади у Кремлі, Російська окупаційна армія стала хаотично відступати з українських територій. Епохальних подій того року вистачило б на ціле десятиліття: Україна повертає свої землі в історичних кордонах, визнаних ООН, фактично, без важких боїв – війська противника здаються чи тікають, втративши мотивацію до продовження бойових дій.
У російському гарнізоні, що базується в Придністров’ї, колись окупованій Росією, частині Молдови, спалахує бунт військовослужбовців, етнічних українців із Бессарабії. І Молдова мирно повертає собі контроль над своєю територією. 30 років до цього субсидований Росією не визнаний анклав, що складається зі смужки землі, затиснутої між Україною та Молдовою, отримує довгоочікувану свободу та міжнародне визнання в рамках Молдови.
У Мінську, столиці Білорусі, цього разу не сотні тисяч, як у 2020-му році, а мільйони людей виходять на вулиці, щоб проголосити нову, незалежну від Росії демократичну державу, котра, як і Україна, прагне стати частиною Європи. Поліцейський опір виявляється зламаним після того, як армія, яка не бажає воювати за тодішній проросійський уряд, переходить на бік протестуючих.
“Нам здавалося тоді, що ми не впораємося з проблемою безробіття, коли мільйон чоловіків повернеться з фронту і, не знайшовши роботи всередині країни, поїдуть, як і їхні дружини до цього, жити в Європу”, — сказав колишній високопосадовець уряду Зеленського, поки ми чекали з ним поруч у черзі в зоні прилітавши нового київського аеропорту “Макарів”, побудованого минулого року. Система Face ID, яка замінила в ньому паспортний контроль, працювала на локальному штучному інтелекті. І її збої породжували не малі черги в зоні прильоту.
Ми обидва посміхнулися, коли він договорив, бо в наступне десятиліття все сталося з точністю до навпаки: вливання колосальних для такої маленької економіки грошей на три роки перетворили Україну на великий будмайданчик, де будувалося все: автобани, аеропорти, житло, логістичні хаби, малі та середні виробництва.
Типова картинка українського села у 2025-2027 роках: колишні військові дрони, що ідеально рівномірно зрошують поля пшениці та виноградники, – сільське господарство в цій країні в перші три повоєнні роки зробило квантовий технологічний прорив. А принаймні дві компанії українських агродронів отримали сьогодні мільярдну оцінку на провідних криптобіржах світу.
Типова міська картинка Києва того часу: гори пилу та будівельних лісів, місто стоїть у суцільній пробці, що складається з мерседесів бізнесменів з усіх країн світу, які злетілися робити бізнес до Києва як колись до Дубаю. У Києві не вистачає офісних центрів та апартаментів для всіх – і тому він будується вшир та у височінь.
До 2033 року перед нашими очима постане це Brand New Kyiv – схожий на Дубай десятирічної давнини, однак зеленіший та зручніший для життя. З двома діловими центрами – районами скляних хмарочосів на Рибальському острові та у колишній промзоні на Корчуватому.
З найшвидшою та найзручнішою у світі дрон-доставкою NOVA Dron, двома набережними широкої річки Дніпра, забитими ресторанами, де ніколи ви не знайдете вільних місць. І красивими, завжди модно одягненими українцями, чиє прагнення до успіху та свободи стало легендарною ознакою цієї нації в усьому світі.
Проблема безробіття в Україні проіснувала після перемоги 2025-го не більше року, а потім вона, за влучним висловом одного з американських економістів, який нещодавно отримав Нобелівську премію за опис “українського економічного дива”, “захлинулася в грошах”.
Зарплати в цій країні стали зростати небаченими в Європі XXI століття темпами — Велике Будівництво-2, як називають цей період, вимагало мільйони робочих рук — від будівельників та інженерів — до топ-менеджерів і айти-фахівців.
10 років назад вважалося, що Україні не ослити такий обсяг робіт по будівництву по-суті нової країни на місці старої, без масової міграції з країн Азії, проте навіть в цьому макроекономісти того часу помилилися. Справа в тому, що ще до війни 2022-2025 років більше 3 мільйонів українців з економічних причин імігрували до країн ЄС. За три роки війни кількість мігрантів збільшилася ще на 6,5 мільйонів і в 2024-му нестача 10 мільйонів робочих рук здавалася непереборною проблемою, — згадує член уряду Зеленського, що працював у Мінекономіки України в 2024-2025-му роках.
Проте, як вже казав, згаданий вище Пол Кругман “нам всім довелося добряче здивуватися та переглянути свої уявлення про те, якими взагалі темпами може рости економіка та зарплати в ній, коли ми говоримо про кейс України та безпрецедентні грошові вливання в цю країну!”
Стартувавши з повоєнних 500 дол/міс у 2024-му році, середня зарплата в Україні вже до кінця 2025 року зросла до 900 доларів, а 2026-го вже перевищувала вже 1500 євро.
Це більше, ніж більшість українських мігрантів заробляли в країнах ЄС будь-коли. Тож запрошувати мігрантів із Азії не довелось, бо за даними Евростату, вже в до 2028 року українських мігрантів у ЄС залишилося менше ніж до війни. А це означає що 7 мільйонів людей повернулися в Україну, щоб прийняти участь в “українському економічному диві”.
Нині, у 2035-му середня зарплата в Україні перевищує 2500 євро/міс. ВВП країни, як і передбачав Пол Кругман, за десятиліття вони зросли вп’ятеро. І сьогодні Україна – це країна із трильйонною економікою. Будучи колись найбіднішою країною Східної Європи, через “10 славних років” Україна за розміром ВВП та рівнем життя населення, разом із Польщею та Туреччиною входить до трійки найбільш розвинутих країн регіону.
Адже все, що можна прочитати про Україну у відкритих джерелах або побачити на власні очі на вулицях Києва, – говорить про інше. Що саме українці перебувають на вершині свого успіху за всю новітню економічну історію країни. Але економісти, котрі прийшли зі мною на зустріч, говорять про глибокі внутрішні проблеми, які, як вони вважають, скоро можуть призвести до кризи, вийти з якої буде чи не складніше, ніж у 2025-му році: втеча людей і втеча капіталу.
– У 2024-му році, за рік до Перемоги, наш уряд, зіткнувшись із зростанням військових витрат, узяв курс на підвищення податків, замість того, щоб просто попросити зайвих 2-3 мільярди доларів у Заходу. (Нам тоді виділяли по 50 млрд дол. на рік). Це була фатальна помилка, яку ми згодом так і не виправили, бо багато політиків її ще й досі не усвідомили, — каже професор економіки Ярослав Романчук, відомий як співавтор програм реформ і в Україні, і в Білорусі.
За словами професора, йдеться про те, що ще до війни Україну оточували країни, котрі залучали інвесторів нижчими ставками податків: Болгарія мала 10%+10% на корпоратинвіта особисті доходи, Чехія давала пільгу до 9%, Польща мала взагалі безліч своїх податкових пільг. Але це все були стартові умови котрі, як ви знаєте, сильно покращилися протягом останнього десятиліття в рамках міжнародної податкової конкуренції: на тлі розвитку світу паралельних фінансів та крипто-розрахунків більшість країн Європи, особливо Східної Європи знижували свій загальний рівень оподаткування до 25% ВВП.
Країни конкурували одна з одною і конкурували за залучення до своєї юрисдикції найцінніших і високооплачуваних фахівців: як висококваліфікованих робітників, так і AI-розробників. Котрі, як ми добре знаємо, у сучасному світі можуть легко набути статусу “цифрових кочівників” і жити практично в будь-якій країні світу.
Україна, яка мала довоєнний рівень оподаткування 41% у перші п’ять повоєнних років відновлення, різко наростила його до 55%. Уряд легко знаходив виправдання кожному кроку такого підвищення: гроші бюджету повоєнної країни потрібні завжди.
– Частиною “українського економічного дива”, – стверджує професор Романюк, – було те, що економіка, за рахунок феноменальних грошових вливань ззовні, зростала феноменальними темпами, незважаючи на підвищення податків.
І це справді так. Найбільшою корпорацією країни з оборотами у 100 млрд доларів на рік стало Державне агентство з реконструкції та розвитку та однойменний банк.
Вони прокачували через себе сотні мільярдів, розподіляючи держзамовлення на будівництво аеропортів, автобанів та нових міст. Які діставалися спеціалізованим держкомпаніям другого рівня. Одні займалися будівництвом мостів, інші спеціалізувалися на автобанах, ВПК чи телекомунікаціях нового покоління.
Генерація електроенергії в країні подвоїлася за рахунок будівництва нових маневрених “малих реакторів”, що працюють на збідненому урані. Усі вони збудовані за державні кошти та належать сьогодні держкорпорації “Енергоатом” розкидані рівномірно по “новому промисловому кластеру”, котрий розкинувся в п’яти західноукраїнських областях.
План 2025-2035 для відновлення України, колись профінансований грошима Євросоюзу, припускав, що за 300 мільярдами державних коштів з бюджету ЄС прийдуть наступні 300-400 мільярдів приватних інвестицій.
Коротко про автора
Михайло Кухар, 50 років
Відомий український економіст. Засновник та головний економіст Незалежної групи макроекономічного аналізу та прогнозування Ukraine Economic Outlook.
Його компанія є одним з лідерів на ринку економічних прогнозів та галузевих прогнозних досліджень. Викладач основного курсу макроекономіки в Бізнес школі МІМ.
