15 червня село Ридодуби Білобожницької громади облетіла страшна звістка: загинув 36-річний Шляхтич Костянтин. Його любили всі сільчани. Робітний, послушний, нікому ні в чому не відмовив. З 18-ти років залишився круглим сиротою, ставши опікуном молодшої 11-річної сестрички Тетяни. На жаль, тіла досі не можуть забрати з місця загибелі.
Тож наразі він вважається зниклим безвісти в районі населеного пункту Роботине Запорізької області: відповідне сповіщення видали рідним у військкоматі, пише Чортків Сіті
Знаючи Костю з дитинства та його родину, автор цих рядків вважає за обов’язок розповісти про цього мужнього і відважного воїна читачам «Голосу народу». Саме на таких, простих хлопцях, як він, і тримається наше військо, саме завдяки їм москальський брудний чобіт не топче нашу землю.
Матір з маленьким Костею приїхала в село на початку 90-х, вийшовши вдруге заміж. Уже в Ридодубах народилася його молодша сестричка Тетяна. Жінка працювала на фермі, а вітчим хворів, тож багато чоловічої праці лягало на його дитячі руки. Вчителі розповідають, що у школі гарно вчився, особливо добре давалася йому математика, мав чудову пам’ять. Ріс добрим і слухняним хлопчиком. Влітку пас худобу – і свою, і сусідську. У січні 2006-го помер вітчим, а в листопаді того ж року трагічно гине матір, і він залишається опікуном для 11-річної сестрички. Довелося перевестися на заочне навчання у технікумі, проте диплом все ж отримав. Згодом, щоб заробити на хліб, їздив на заробітки до Києва та в Польщу. Там навчився різних будівельних спеціальностей. Коли бував удома, часто допомагав по будівництву своїм односельцям: фундамент залити, поштукатурити будинок чи ремонт зробити. Односельці розповідають, що нікому ні в чому не відмовляв. Швидше вдома залишить невідкладні справи, а піде комусь допомогти.
Подорослішавши і закінчивши навчання у коледжі, сестра подалася у закордонні мандри до Італії. Так і протікало б їхнє тихе розмірене життя, якби не війна…
28-го лютого 2022 р. Костя, відкривши візу, знову мав їхати до Польщі, білет уже був на руках. Але російський агресор завадив цим планам збутися. На початку березня хлопець отримав повістку з’явитися в Чортківський ТЦК та СП і пішов захищати Батьківщину.
Про його героїчну службу ми лише тепер дізнаємося більше, адже, будучи скромним у житті, не любив вихвалятися. Пригадується, в часі святкування 500-ліття Чорткова у вересні 2022-го він був в числі воїнів, котрі вітали на площі з екрана монітора чортків’ян з ювілеєм міста. У квітні вже цього року вперше приїжджав у відпустку. Не сам, разом з дружиною. Односельці вітали його в соцмережах, тішилися, що хлопець знайшов свою другу половину. На жаль, молоде подружжя довго не встигло порадіти своєму сімейному щастю…
Нещодавно до редакції завітала Костина рідна сестра – 29-річна Тетяна Кульгавець, що днями повернулася з Італії, разом з його племінницею Діаною Ружицькою, донькою двоюрідної сестри, які й дещо пролили світло на обставини його загибелі і багато чого розповіли про нього як воїна.
«Зранку 15 червня, десь о пів на дев’яту, мені зателефонувала його дружина, каже, у нас погані новини, – розповідає Тетяна. – Я одразу зрозуміла, про що йдеться. – Мовляв, командир надіслав повідомлення, що Костя загинув як герой, сталося це 14 червня, близько 22:30 год. Пізніше говорила особисто з командиром. Розповідав, що він пішов витягувати пораненого побратима з поля бою. Днями маю поїхати в частину у Запоріжжя, може, більше дізнаюся. Залишилися його особисті речі. Костя хотів, щоб їх повернули рідній сестрі».
«Розповідають, що він не мав там бути, можна сказати, без дозволу пішов, – доповнює племінниця. – Костя вважався дуже сильним воїном, його берегли. Але він не зважав на небезпеку, часто йшов сам на завдання, навіть чужі іноді виконував, коли хтось відмовлявся чи з інших причин. Побратими розповідають, що він ніколи не казав слова: «Ні!». (Хтось із них, згадуючи про Костю, наголосив, що на його рахунку сотні знищених ворогів – таким рахунком мало хто міг похвалитися, навіть маючи звання Героя). Мабуть, не знав, що та місцевість вже була захоплена росіянами. Досі йому щастило. Розповідав, що не раз по ньому фактично ходили росіяни, прикидався мертвим. А потім під покровом ночі витягував з поля бою тіла побратимів… Розстріляли його впритул, прямо в голову…
«Я не вірила. Думала, може, поранений чи потрапив у полон, – продовжує розповідь сестра. – Командир каже, що також одразу не повірив. У яких перипетіях він тільки не бував і завжди виходив сухим із води… Його іноді по шість-вісім діб не було на зв’язку. Запускали кілька разів дрони – тіло лежить нерухомо в одному положенні… Забрати наразі неможливо, територія під орками…»
«Розмовляючи по телефону, він неодноразово повторював, що нічого не боїться, що з ним все буде добре. Жартував, мовляв, мене і довбнем не доб’єш. Казав, що ангел-охоронець його оберігає з небес. Він був у собі впевнений на всі сто відсотків. Для мене дядько назавжди залишиться мужнім, сильним і сміливим воїном!» – з гордістю мовить 18-річна дівчина.
Тетяна доповнює, що брат настільки проникнувся війною, що нічого не хотів і чути про якийсь там відпочинок чи відпустку. Мовляв, він для того й створений, щоб захищати Батьківщину. Щоправда, у війську ніколи не служив. Не раз повторював: «Я тут заради вас. Допоки ми ту нечисть не проженемо з нашої землі – моє місце на фронті!». За більш як два роки служби тільки одного разу був вдома. Мав чисельні контузії, серйозні поранення в ногу і стегно, після яких йому було важко ходити – осколки не давали. Міг би відлежатись у госпіталі чи якийсь час перебути на реабілітації. Але ж ні – він має бути поруч зі своїми побратимами.
«Скільки тепер, дізнавшись про його загибель, телефонує хлопців, з якими він служив, дружини побратимів, пропонуючи якусь підтримку, яких я ніколи не знала й в очі не бачила, – мовить Тетяна. – Багатьом із них він врятував життя, витягши з поля бою. Завдяки Кості жінки могли поховати по-християнськи своїх чоловіків. Розповідають, що він їм постійно телефонував, пропонуючи фінансову допомогу, цікавився справами їхніх дітей тощо.
Враховуючи його звитягу і бойові заслуги, йому пропонували йти на підвищення, але він цього категорично не хотів, бо розумів, що переведуть у безпечніше місце, звідки більше не зможе контролювати ситуацію. А він все – ні і ще раз ні! Мовляв, я тут не заради підвищень чи якихось нагород.
До слова, державних нагород у нього справді багато. Серед них – «Залізний Хрест» від Головнокомандувача Залужного, «Козацький Хрест» та ін. Він ніколи ними не хизувався, просив рідних ніде не викладати його медалі. Діана розповідає, що одну з них він подарував їй на згадку, будучи у відпустці. Ще дві – її сестрі і братові.
Тетяна розповідає, що востаннє бачилася з братом рік перед війною. Зробив їй сюрприз на день народження, несподівано приїхавши до Італії з Польщі. Сім літ не бачили одне одного.
«Востаннє, – каже, – телефонував мені 8 червня – йшов на чергове завдання. Нічого лихого не відчував. Казав, що все буде добре, як тільки повернеться – зателефонує. Він ніколи нічого не просив, раптом якщо можеш – передай італійську каву, яку дуже любив, і літні шкарпетки, бо вже не маємо з хлопцями…
Не хочу, щоб тіло залишилось у полі, хоча б кісточки забрати – мовить зі слізьми на очах Тетяна, так схожа, уважно вдивляючись у профіль її обличчя, на Костю. – Я готова на все, чекатиму рік-два, скільки доведеться, лиш би поховати його по-людськи, біля мами і тата – такою була його воля, якщо раптом що. Він заслуговує на це. Мій брат стільки добра зробив для людей і України…».
