Олена Переймибіда розвиває позашкільну освіту в місті Зборів на Тернопільщині. Встигає працювати з дітьми одразу кількома напрямками – театральне мистецтво, дитячий ляльковий театр та виготовлення сувенірів. Улюблену роботу вчиться поєднувати з новою непростою роллю: чекати звістки від чоловіка з фронту. Уже рік, як Роман захищає Україну на найгарячіших напрямках.
Як війна впливає на дітей, про танці в укритті та навіщо продовжує винаймати офіс чоловіка, Олена розповіла ресурсу ШоТам.
– Займаюся з дітьми лише три роки, але вже не уявляю без цього свого життя. До того я тривалий час працювала у відділі культури і туризму Зборівської районної державної адміністрації, але потрапила під скорочення. Спочатку була засмучена і розгублена, але згодом зрозуміла, що це доля підкинула мені шанс нарешті займатися тим, про що я мріяла. Багато років тому вступила на факультет культури і мистецтв, щоб допомагати дітям розкривати свої таланти.
Так я почала працювати керівницею студії театрального мистецтва базі ЗОШ №1 та вести заняття у гуртку з виготовлення сувенірів при Центрі дитячої та юнацької творчості. Люблю все, що стосується креативного хендмейду: техніка та матеріали не важливі. Уже кілька років я маю офіційне посвідчення майстрині народної художньої творчості.
Обидва гуртки дуже популярні, театральна студія уже навіть має розгалуження: театральне та акторське мистецтво – для різних вікових груп та ляльковий театр – для молодших школярів.
– Для мене найбільше задоволення – це бачити, що діти розцвітають на сцені. Наприклад, як дитина, для якої було стресом розказати віршик на уроці, отримує задоволення, виступаючи перед цілим залом. Неодноразово наша театральна трупа виступала на сцені міського будинку культури з різними виставами.
Шлях найменших мрійників про велику сцену розпочинається з лялькового театру. Перш за все ми вчимося працювати з пальчиковими ляльками та тими, що одягаються на руку. Я показую, як її правильно надягати на руку, як зробити, аби лялька «ожила» та зарухала головою. Звичайно, ляльковий театр дітям дуже подобається, оскільки це наче продовження їхніх власних ігор, це близьке і зрозуміле. Деякі іграшки ми робимо самі: зі старих, набитих синтепоном, якісь я шию сама чи в’яжу.
Наші заняття допомагають дитині підсилити певні риси характеру. Перш за все – впевненість в собі, розвиток комунікаційних здібностей. Діти вчаться знаходити спільну мову, працювати у команді, ділити відповідальність. Також це розвиток дрібної моторики, мовного апарату, уяви, уваги, вміння концентруватися.
– Родом я із Херсону, там і виросла. На Тернопільщину приїхала студенткою в гості до рідних і тут зустріла Романа. Спалахнули почуття, взаємні, палкі. Але я повернулася додому, бо ж навчання. Були стосунки на відстані: ми годинами спілкувалися телефоном, їздили одне до одного в гості. І в один з таких приїздів Роман мені освідчився. Це було у березі, у травні ми розписалися, а вже у серпні поїхали разом до Зборова – обвінчалися і зіграли весілля.
У мого чоловіка теж є робота, якою він горить і яку дуже любить. Він – адвокат. Відкрив власний офіс, надавав правову допомогу зборівчанам. Справи йшли добре, і ми думали, що наше життя уже склалося: у кожного є робота до душі, двоє чудових донечок, але… Як і життя сотень тисяч українців, усе змінила війна.
Вже рік, як він пішов воювати. Зараз захищає Україну на Донецькому напрямку. Мій чоловік артилерист, керівник екіпажу…Більше сказати не можу.
Роман не мав ні строкової служби, ні військової кафедри за плечима, жодного військового досвіду. Я думала: Боже, як же він там буде? Він же і курки ніколи в житті не рубав! Але після мобілізації проходив навчання спочатку в Україні, а потім і за кордоном, у Великобританії. Вивчився на артилериста. Показав себе у бою і швидко став командиром гармати. Позивний у нього, звісно ж, Адвокат.
Нам дуже важко без нього, страшенно переживаю, коли знаю, що він виходить на позиції, серце не на місці. Ми з ним домовились бодай смайликами обмінюватися, аби знати, що з ним все добре. Адже часто буває таке, що більше написати він фізично не має можливості.
Буває так, що у нього з’являється можливість вийти на зв’язок, а у мене якраз заняття. Звичайно, я беру слухавку, аби почути його хоча б на хвилину. Оскільки не можу залишити дітей без нагляду, вони чують нашу розмову. Ясна річ, що нічого такого, що їм не можна чути, ми не говоримо.
Часто після таких дзвінків хтось із дітей починає ділитися тим, що переживає сам: «А у мене тато на війні» чи «А наш тато давно не дзвонив». Ми підтримуємо одне одного – я їх, а вони мене. Обіймаймося і мріємо, яке свято ми влаштуємо після Перемоги і запросимо усіх-усіх тат.
Часто наші заняття перериває повітряна тривога. Діти розуміють, що це значить: загроза ракетного удару. Аби відволікти їх та допомогти випустити стрес, я проводжу з ними танцювальні руханки просто в укритті. Обираю пісні сучасних українських виконавців чи танцювальні тренди з TikTok: гарцюємо під пісню про пса Патрона чи розучуємо танок Венздей Аддамс. Вони у захваті.
Гурток із виготовлення сувенірів я веду у Центрі дитячої та юнацької творчості (ЦДЮТ). Діти вчаться працювати з пластиком, з природними матеріалами, з воском, милом, гіпсом. Найбільше дітям подобається виготовляти гіпсові фігурки, які вони потім власноруч розмальовують, покривають лаком і виходить готовий подарунок.
Минулого року наш ЦДЮТ за підтримки міської ради організував благодійний ярмарок для підтримки ЗСУ: діти з різних гуртків Центру продавали свої вироби, а кошти потім зібрали у спільний фонд та передали для потреб військових. Гуртом зібрали понад 10 тисяч гривень.
Діти дуже багато розуміють. Про мову, про свободу, про історію свого народу. Це те, про що говорив мені Роман, ще коли ми познайомились.
Вдома, у Херсоні, я з дитинства була Альона – так усі зверталися, на російський більше манер. А Роман одразу мене почав називати Оленкою, і так вже всі почали мене називати. Отак я з Херсона їхала ще Альоною, а у Зборові стала Оленкою. Тепер дуже люблю своє ім’я, саме цю форму. А можна сказати, що подарував мені його чоловік.
Він у мене великий патріот свого народу. Ще замолоду, як був юнаком, мріяв якомога більше українців «перетягнути» на українську, щоб люди шанували свою мову і говорили нею. Сьогодні він воює також і за свою мову. Щоби наші діти пишалися рідними піснями, іменами, прізвищами.
Та я впевнена, що ми впораємося. Я навіть чоловіків офіс продовжую орендувати, бо вірю, що скоро він приїде додому з Перемогою і повернеться до улюбленої справи.
