Греко-католицький священник із Тернопільщини, журналіст і редактор газети “Божий сіяч” отець Орест Глубіш поділився роздумами про Різдво в час важкої війни в Україні.
“І знову до нас прийшло Різдво! Таке жадане, радісне й бентежне! Прийшло у дуже важкий для українського народу час, коли вже минає другий рік кровопролитної війни росії проти України. Прийшло у незвичні для нас дні, коли вперше за багато років ми святкуємо Різдво з усім світом…
Роздумуючи над головною суттю цієї видатної події, хочемо заглибитися у деякі важливі й часто не всім зрозумілі аспекти цього величного Таїнства. Особливо над тим, як ми, християни, його розуміємо, як сприймаємо і, зрештою, як бачимо свою роль і участь не тільки у святкуванні Різдва Христового, але й у самому процесі спасіння людського роду. Маємо подумати та з’ясувати для себе, чим для нас є прихід Сина Чоловічого на землю і як це позначилося на нашому житті. Чи ми відзначаємо Різдво як лише календарне свято і не замислюємося над його духовним змістом, богословською сутністю?
А головна суть цього величного Таїнства полягає в тому, що Бог через дивне народження від Пречистої Діви Марії дав нам Свого Єдинородного Сина, Який прийшов на землю, щоби навчити нас пізнавати основну мету й нашого приходу в цей світ; усвідомити своє справжнє покликання. Христос, знаючи про людську недосконалу, знищену первородним гріхом природу, хоче освятити нас, вказати шлях, дати засоби, за допомогою яких зможемо здобути Царство Небесне.
Сучасне людство, перебуваючи в щоденній суєті та заклопотаності, в метушні та гаморі, у гонитві за мамоною, не може по-справжньому побачити й прийняти до своїх «заїздів» народженого Ісуса. Чимало сьогоднішніх християн, немов ті прадавні мешканці Вифлеєму та його околиць, зачиняють перед Святою Родиною двері своїх байдужих до віри в Бога сердець. Вони теж не впускають (звісно, на духовному рівні) породіллю Марію до власних осель, бо до них через комп’ютери, телебачення, телефони увірвалося щось інше – світове, галасливе, спокусливе, яке не тільки поглинає їх час, прагнення до живого спілкування, а й поневолює їх. Вони, очевидно, не розуміють, що чим більше ми захоплюємося цією диво-технікою, через яку впускаємо до своїх помешкань, у наші серця безліч непотрібної та шкідливої, а подекуди навіть згубної для людської психіки інформації,тим менше стаємо умиротвореними, спокійними, врівноваженими. Переповнившись цим гамором, у тому числі й суєтною підготовкою до великого свята та його часто неправильним, навіть спотвореним відзначенням, чимало християн не здатні, як мудрі волхви чи звичайні пастухи, побачити дивне сяйво вифлеємської зорі, почути величальні гімни ангельських хорів: «Слава на висотах Богу, і на землі мир, в людях уподобання!»
Сьогодні, у цей важкий для українського народу час, ці слова є для нас дуже актуальними. Так, ми всі прагнемо миру й молимося, щоб якнайшвидше закінчилася ця жахлива війна. Однак ми повинні зрозуміти, що справжній мир приходить лише від Христа. Згадаймо Ісусові слова: «Мир залишаю вам, мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його. Хай не тривожиться серце ваше і не страхається! (Ів 14,27). У цьому зв’язку виникає запитання: «Чи ми дійсно прийняли народженого Спасителя, зокрема те, з чим Він прийшов до нас? Його дуже глибоку, високодуховну й моральну програму. Його Заповіді, Святе Євангеліє, Його Святу Церкву, Святі Таїнства, котрі Христос нам подарував як засіб для нашого вдосконалення, а отже, і спасіння. Якщо ми сьогодні прославляємо народженого Ісуса нашими чудовими колядками, іншими гарними звичаями й традиціями, але не сприймаємо Його програми й не виконуємо її, то може виникнути сумнів: чи ми по-справжньому прийняли Христа? У такому шаленому ритмі життя багато християн не мають часу й можливості замислитися над головним змістом цієї видатної події, зрештою, над сенсом свого приходу у цей світ.
Ісус Христос, спеціально прийшовши на землю задля спасіння грішного людства, коли побачив його зайнятість іншими – далеко не Божими – справами, немовби вимушено минає людські оселі. Звичайно, Спаситель, будучи добрим і милосердним, з великої любові до Своїх створінь і надалі хоче оселитися між ними. Однак, подарувавши людям свобідну волю й розум, Христос не може примусити їх відкрити свої серця, а чекає коли вони самі це зроблять. Недарма святий Августин якось сказав: «Боюся Господа, що проходить!».
Відзначаючи так урочисто Різдво Христове, задумаймося, як перемістити центр ваги віри від минулого до сьогоднішнього часу, а також і до майбуття. Ми, очистившись від первородного гріха та прийнявши Божу ласку під час святої Тайни Хрещення, не можемо дозволити, щоби нас затуманила сірість буднів і прагматизм людей, які наповнені лише споживацькими інтересами, а щось вище, досконале для них є чужим. Необхідно терпеливо навчати, переконувати, що Ісус Христос, Який народився більше, як дві тисячі років тому, й сьогодні живий, перебуває між нами. Нам потрібно докладати великих зусиль – молитви, посту, духовної праці, щоб допомогти іншим людям, які ще не просвітлені сяйвом вифлеємської зорі, мудрістю Христового вчення, стати учасниками таємниці Царства Божого, яке (і про це говорив Ісус) «силою береться». Молімося, щоб таке ж осяяння, яке наповнило святого Августина, торкнулося усіх людських сердець й прогнало сліпоту бездуховності”, – отець Орест Глубіш.
