Отець Петро Сачко, капелан 80-го окремого батальйону 105-ї бригади ТрО, під час короткої відпустки розповів про свої військові будні та своїх побратимів. За дев’ять років війни українська армія показала себе сильною духом. Ця сила укріплена, зокрема і на вірі. Безстрашні душпастирі – капелани – вселяють у душі наших воїнів надію, любов, віру в Бога і у нашу спільну перемогу.
– Отче, як Ви прийшли у військове капеланство?
– 24 лютого 2022 року більшість із нас, усвідомлюючи відповідальність за свої сімʼї та країну, роздумували: що я можу зробити у цій ситуації? Тож у березні я зголосився в курію Тернопільсько-Зборівської архиєпархії і написав заяву про бажання служити в ЗСУ. Мені присвоїли звання молодшого лейтенанта капеланської служби і з квітня 2023 року, підписавши контракт, служу у Збройних силах України.
– Які особливості капеланського служіння?
– В умовах війни священник має йти до кожного військовослужбовця, тому, що основне завдання капелана – бути поруч із бійцями. Це щось подібне, як на Богоявлення священник ходить з благословенням, відвідуючи кожен дім, кожну оселю, уділяє благословення.
– Як сприйняла те, що Ви стали капеланом, родина?
– Ще раніше я часто їздив в зону АТО, тому дружина розуміла, що я поїхав на кілька днів чи тиждень. У теперішній ситуації – це випробування часом, тривалий період мої рідні живуть без тата, чоловіка, сина. Я майже пів року не приїжджав додому. Це зовсім інші відчуття, адже тепер постійно перебуваєш під обстрілами. Тож розумію, що коїться у серці кожної дружини, матері, чиї рідні – чоловіки, діти, сини, брати воюють на фронті. Тому мені, як капелану, легко порозумітися з військовослужбовцями, бо я з ними, як-то кажуть на одній хвилі.
– Ким є військовий капелан для наших захисників?
– Для кожного це індивідуальне поняття: хтось потребує сповідника, інший порадника чи допомоги психолога, а хтось хоче все отримати в комплексі, аби це був і порадник, і психолог і людина, якій довіряє, висловлює свої прохання, і особа, через яку Бог зможе промовити до того чи іншого військовослужбовця.
– Як допомагаєте боротися бійцям зі страхом смерті?
– Передусім своєю присутністю показую, що Бог разом із нами. Капелани, як і священник на парафії, – посередник між Богом і людьми. Відтак військовослужбовці, бачачи поряд духовну особу, розуміють, що є хтось, хто про них турбується, і безнастанно підносить молитву до Всевишнього про захист та охорону.
– Де Ви черпаєте сили, щоб не зневіритися?
– Для мене особисто таким джерелом є щоденні молитви, Свята Літургія. Це найбільша молитва і для християнина прийняття Євхаристії, коли Сам Господь Бог присутній в моєму серці, я відчуваю, що Він постійно зі мною.
– Яка допомога тепер необхідна нашим захисникам?
– Напевно, щоб ми, в тилу, розуміли, що їхня справа дуже важлива. Це слова вдячності, підтримки, співчуття і памʼять про загиблих. Це знову таки волонтерські справи. Прості вчинки, дрібні речі, якими ми користуємося кожного дня, передаючи їх на передову, показуємо небайдужість до їхніх повсякденних потреб.
– Чи намагаються люди знайти духовне пояснення тому, що відбувається на війні?
– Вони завжди намагаються знайти цьому якесь пояснення. Як на мене, щоб знайти відповідь на те чи інше питання, потрібно краще знати свою історію. Маємо також усвідомлювати і бути готовими до протистояння не тільки тепер, а в майбутньому, але найкраще перемогти ворога якомога швидше.
– Багато захисників кажуть, що за останній рік зазнали невідворотних трансформацій. Як останні півтора року змінили Вас?
– Більше ціную те, що раніше, можливо, навіть і не цінував в щоденному житті. Це посмішки дітей, обійми дружини, спілкування з батьками; це, здавалося б, буденні речі – читання книжок, навчання, якесь захоплення, яким тепер не можу зайнятися. Хто був підприємцем, фермером, вони залишили все для того, щоби захищати нашу свободу. Військовий живе, розуміючи, що завтрашній день може і не настати. Відповідно, це є стимулом, прокинувшись вранці, подякувати Богові за те, що новий день настав, і прожити його якомога краще.
– Наскільки потужною є сила молитви на передньому краї фронту?
– Молитва – внутрішня розмови з Богом. Тому в умовах постійної небезпеки вона проявляється по-різному. На підсвідомому рівні військові згадують все, що забулося, згадують ті перші молитви, які вчили з бабусею чи мамою. Але здебільшого – це крик душі або подяка Богові за те, що зберіг життя.
– Інколи в житті трапляються такі речі, які, здавалося, неможливо пояснити розумом. Дехто їх називає дивами… Чи траплялися такі випадки у Вашому житті?
– Напевно, для більшості військовослужбовців кожен день – диво. Коли ти їдеш в автомобілі і снаряд розривається недалеко від твоєї машини, але ти залишаєшся живим, то як це можна назвати? Кожен військовий може навести десятки таких реальних випадків.
Подібне я пережив особисто. Під час обстрілу мені довелося покинути машину і сховатися в найближчій хаті. Авто понівечило так, що воно стало непридатним, але ми залишилися живі. Без сумніву нас Бог зберіг.
Ми не знаємо, як Бог хоче зберегти наше життя, і деколи називаємо дивом те, що насправді це великий Господній промисел. Тож віримо у наше військо, покладаємо надію на Бога, зростаємо в любові і продовжуємо вести бій по лінії свого фронту.
Розмовляла Надія ШПОДАРУНОК
