Владислав Ратниченко загинув під час виконання бойового завдання 11 серпня в Малинівці на Донеччині. Герою було лише 19 років. Владислав мав дуже чітку громадянську позицію та не міг бути осторонь.
У 2014-му Владислав з родиною переїхав з Горлівки у Ланівці. Після школи навчався у Коропецькому обласному ліцеї-інтернаті з ПВФП. У 2020 році Владислав пішов на строкову службу та потрапив в окрему президентську бригаду імені гетьмана Богдана Хмельницького (ОПБр, в/ч A0222) у роту спецпризначенців у Києві. У квітні 2022 року хлопець мав звільнитися. Але 24 лютого розпочалася повномасштабна війна. Цей день він зустрів у Києві та долучився до захисту столиці від загарбників – їхня рота проводила патрулювання, виловлювали ДРГ тощо. У квітні Владислав підписав контракт та після звільнення Києва був відправлений з бригадою на Харківщину, – ділиться спогадами про сина – батько Віктор, пише “Реально”.
- Я намагався переконати сина, щоб він не підписував контракт, але дитина так вирішила. «Ні, я однозначно буду з хлопцями», – казав Владислав. Він по іншому не міг. Принцип був у нього – якщо треба, то треба. Син мав велике почуття відповідальності. Завжди кудись у бій рвався. Казав, що головне, щоб у нас все було добре. Моральна, психолігчна підготовка у їхній бригаді була досить правильна. Було прищеплено, що вони мають захищати народ, Батьківщину. Це не високі слова, повірте.
В кінці липня Владислава відпустили у відпустку на 10 днів, якраз перед самою смертю.
- В останній день відпустки був вже квиток на потяг, ми вже проводжали його, але Владислав раптово передумав і купив інший квиток на пізніше – певно щось відчував. У цей вільний час ми з ним каталися на самокатах.
Розповів батько і про останній день сина.
- Владислав був старшим гранатометник, його помічником був хлопець з Волині. Хлопці, коли пішов штурм росіян, прикривали батальйон. Побратими казали їм, що цілять саме по них. Але вони сказали, що будуть прикривати їх до останнього. Було пряме попадання, – зі слізьми розповідає батько.
Владислав Ратниченко отримав «Орден за мужність» (ІІІ степеня). Посмертно.
Свій останній прихисток Владислав Ратниченко знайшов на військовому кладовищі Пантеон Героїв Тернополя.
- Захоронення військових – це загальна справа. Я вважаю, що всі патріоти тут лежать. Саме Герої. Спочатку думали поставити пам’ятник в повний ріст. Але коли запропонували військове захоронення, то погодилися. Це для поколінь перш за все. Хочу, щоб пам’ятали, – розповідає Віктор Ратниченко.
Нагадаємо, у Тернополі облаштовують військове кладовище «Пантеон Героїв Тернополя», метою якого є гідне вшанування загиблих воїнів, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України та віддання їм належних військових почестей.
Це не просто кладовище, а урочисте місце вшанування, комплекс поховань. Пантеон витриманий в єдиному стилі, з алеями, з уніфікованим виглядом поховань. Це міжнародна традиція, адже через століття можна буде прийти і бачити, хто тут похований. Буде видно, що був гурт людей з певною ідеєю, за яку вони загинули. І навіть після того, як поховали захисників має бути видно, що ця ідея була спільна для всіх.
БАЛАДА ПРО ВЛАДА
Сім’я втікала від війни,
Від небезпек на кожнім кроці,
З приходом “рускої весни”,
Ще в чотирнадцятому році.
Земля здригалась від гармат,
Стояла смерть перед очима,
Вони ішли крізь дим і чад
Із рюкзаками за плечима.
Ось так залишили Донбас
Крізь окупацію й руїни,
Тоді й потрапили до нас,
На Захід нашої країни.
А діти ще були малі,
Їх переміни не злякали,
І на Тернопільській землі
Нове життя побудували.
З’явились радісні думки,
І на майбутнє сподівання,
Нові подруги у доньки,
А син зустрів своє кохання…
Сховалось лихо в рюкзаку,
Дрімало у куточку хати,
Прийшло за ними в даль таку,
Аби і тут їх наздогнати.
Новини в лютому страшні,
Рев літаків, сирени вили,
Були ці звуки голосні,
І спляче лихо розбудили,
Бо син зібрався на війну
Обороняти Батьківщину,
Залишив дівчину сумну,
Сказавши в цю лиху годину:
“В мій рідний край прийшла біда,
Коли росія наступала,
Аби московська зла орда
Землі моєї не топтала,
Кривавий путінський режим
Нам доведеться подолати!
Я йду боротися із ним,
Тебе й родину захищати!”
А серце матері біду
Іще тоді передчувало,
Хоч він сказав, що “я прийду”,
Його ніяк не відпускало.
Син був хоробрим,наче лев,
І з ворогами мужньо бився,
Та недалеко, між дерев,
Москаль підступний зачаївся.
Занадто близько підійшли,
І з мінометів сильно били,
У тепловізори знайшли,
І їхню групу оточили.
Горів у хлопця в серці жар,
Лише на диво сподівався,
Прийняв на себе він удар,
Та сам,на жаль,не врятувався…
Це був його останній бій,
Від болю знову небо плаче,
Не стане більше він у стрій,
І рідних більше не побачить.
Коли розвіє вітер дим,
За ним заплачуть побратими,
Хоч він загинув молодим,
Та хлопці вийшли — всі, живими…
Сумні у дівчини думки,
І серце матері страждає,
Минають тижні,дні,роки,
Та біль утрати не стихає.
Для мами син — завжди живий,
Допоки крутиться планета,
Красивий,статний,молодий,
На неї дивитися з портрета.
Назад немає вороття,
Лиш теплі спогади про сина,
Їх обидвох на все життя
Зв’язала міцно пуповина.
Хоч він загинув у бою,
У снах до неї прилітає,
І маму,і сестру свою
Тепер з Небес оберігає.
Сльоза скотилась по щоці,
Зринають в пам’яті моменти,
Тримає орден у руці,
Який вручили в Президента…
Ніхто цю пам’ять не зітре,
Хоча й Герої не вмирають,
Нехай Всевишній забере
Їх душі, всіх,до свого Раю…
@Віта Кавінська.
