У листопаді 2022 року старший спеціаліст-криміналіст відділу криміналістичного забезпечення слідчого управління ГУНП в Тернопільській області Тарас Пиріжок у складі зведеного загону прибув на територію Харківської області. Специфіка роботи полягала у документуванні воєнних злочинів, вчинених арміє окупантів. Саме тоді майор поліції зрозумів наскільки нелюдськими є вчинки тих, хто називав себе «другою армією світу».
«Вони не другі, а перші – у жорстокості, та звірствах. Ті картини, які постали перед нашими очима на територіях, звільнених від окупантів, нагадували жахливі кіношні кадри. Усвідомлення, що це не бутафорія, а реальні наслідки війни, – вражали. Але якщо до зруйнованого матеріального ще якось можна звикнути, то до людських жертв – ні.
«Одним з моїх завдань у складі спеціально створеної групи була ексгумація тіл вбитих та закатованих людей. Ми виїжджали на цвинтарі, або просто у двори будинків. Траплялися масові поховання, де були і діти. Дуже часто підходи до імпровізованих могил, бо людей не хоронили, а лише присипали землею, були заміновані. Зі слів місцевих жителів, окупанти нашпиговували вибухівкою і самі тіла. За десять років роботи криміналістом я не бачив такої кількості смертей безневинних людей, як за місяці служби на звільненій Харківщині, а згодом Херсонщині», – згадує майор поліції.
Нерви лоскотали багаторазові щоденні прильоти. Поліцейський, котрий у своїй роботі звик до ретельності та скрупульозності, іноді за лічені хвилини мав оглянути місце нового ураження і встигнути покинути його, бо дуже часто за кілька хвилин прилітало знову.
«Деокупована територія просто «дзвеніла» від вибухівки. Вже й не пригадую скільки разів довелося виїжджати на повідомлення про виявлені вибухові предмети, які знешкоджували спільно з працівниками вибухотехнічної служби. Правила особистої безпеки були життєво необхідними. Бо крок вліво чи вправо від натоптаної стежки міг вартувати життя, – розповідає Тарас Пиріжок. – Пригадую, як разом з іншими поліцейськими їхали на чергове документування і наш шлях пролягав через уже проїжджену дорогу, проте в якийсь момент я помітив на дорозі щось незрозуміле. Перебуваючи за кермом, вирулив, аби оминути, за що на мене накинулися колеги, мовляв, що за «вихиляси». Але коли ми вийшли з транспортного засобу і побачили мінне «гніздо», – мову відняло всім. Це був наш спільний другий день народження».
Усі чотири місяці служби на деокупованих територіях пройшли під гаслом «допоможи іншим і виживи сам».
«За те, що всі з нашого зведеного загону повернулися живі та здорові – величезна подяка місцевим поліцейським, з котрими разом несли службу. Вони знали багато «тонкощів» роботи в таких надскладних умовах. Попереджували якими дорогами ходити, на що звертати увагу, скільки часу затримуватися на місцях огляду та багато-багато іншого. Пригадую наші перші спільні виїзди і «урок» від місцевих колег – знайди бодай якусь яму, бордюр, частину стіни – будь що, що слугуватиме тобі укриттям і до якого можна добігти за чотири-п’ять секунд. І це реально рятувало, бо не раз потрапляли і під ворожий артилерійський обстріл і навіть під перехресний вогонь важкого озброєння.
Повернувшись у січні з Харківщини, у травні Тарас Пиріжок уже ніс службу на деокупованій частині Херсонщини. Не щадило не лише південне сонце, але й масові обстріли.
«Якщо на Харківщині вмикалися сирени, що попереджали про ворожу атаку, то на Херсонщині ми їх не чули. А ворог гатив безпощадно. Були дні, коли налічували по пів тисячі прильотів. Цілі міста, села окупанти рівняли із землею. Сипалося з дронів, летіло з артилерії, лягали півтонні авіаснаряди. Пригадую випадок, коли від залпу ворожого «Града» одночасно загинули 21 людина. Невимовно боляче було бачити таку велику кількість жертв серед цивільного населення. Ми все це документували».
Градусу під час служби на Херсонщині додавали повідомлення про ймовірність підриву Каховської ГЕС. І це сталося вночі 6 червня.
«Не думав, що стану свідком воєнного екоциду,- згадує майор поліції. – Словами це не передати. Лише уявіть – вчора на тому місці була ще вулиця, а сьогодні з-під води не видно навіть дахів. Шансів на порятунок для всього живого було дуже мало».
Поліцейських підняли рано-вранці і перше, на що були спрямовані їхні зусилля, –порятунок тих, хто вижив.
«Ми сідали в човни і разом з рятувальниками та працівниками інших екстрених служб допомагали людям. Одних вивозили із затоплених будинків, тим, хто відмовлявся покидати своє житло, – доставляли воду та продукти. Спека стояла невимовна, вологість така, що важко було дихати, а на нас – повне обмундирування, бо обстріли не припинялися».
Чотири місяці життя і роботи впритул до фронту не минули безслідно. Молодий майор поліції повернувся додому з посивілим волоссям і важкими спогадами, котрі досі оживають у неспокійних снах. Але це не зламало його снаги працювати далі. Він готовий до викликів, бо розуміє, що кожен наближає нашу спільну Перемогу на своєму місці.
