Молодший сержант, командир відділення 83-го окремого батальйону тероборони на позивний “Жмеринка” на війні втратив обидві руки. До повномасштабного вторгнення працював інженером електромереж у Збаражі на Тернопільщині. Захисник родом із Житомирщини.
Після початку повномасштабної війни до військкомату пішов через два дні, – розповідає “Суспільне Тернопіль”.
“Це усвідомлений вибір, усвідомлений вибір захищати Україну. Це героїзм, це вище слів. Ти розумієш, що можеш загинути, що можеш залишитися інвалідом, але усвідомлюєш та радієш від того, що ти робиш цю роботу, що від тебе багато чого залежить. Я став на захист держави з моральних принципів. Захист свого будинку, захист своєї сім’ї – іншого вибору не було”.
Боєць каже, його підрозділ прийняв бої в кінці серпня минулого року поблизу міста Ізюм на межі Донецької і Харківської областей.
“Ми допомагали в боях за Краснопілля, потім Дуби, потім уже ближче на Харківщину переводились. Завданням стояло, щоб п’ять днів допомогти утримувати позиції, а потім відходити. Оце на четвертий день ми помітили, що ворог підходить. Почався стрілецький бій, ми відкинули їх і вони почали артилерією нас розстрілювати”.
“У цьому бою я й отримав поранення від міни. Прилетіла міна, розірвалася, уламками посікло мені обличчя, руки. Прибіг медик, наклав мені турнікети, вколов знеболююче. Я його прошу: візьми мене за бронежилет, зведи мене і я добіжу до опорного пункту. Погодився. Я біг, по дорозі злетіла каска. І мене вже тоді хлопці прийняли”.
За словами “Жмеринки”, коли його евакуйовували з поля бою, він кілька разів втрачав свідомість через крововтрату.
“Я прийшов до тями вже в Харкові в реанімації. Після четвертої години я зрозумів, що в мене рук не буде через те, що некроз. І це точно буде, що дві руки ампутують”.
Потім у бійця було лікування в Києві та реабілітація на Львівщині, яка триває досі. Чоловік каже, завжди поряд з ним дружина.
“Вся робота фізична на дружину, на батьків. І вона все робить – зуби чистити, бриття, догляд. Це все на дружині”.
“Нехай нам нелегко, але все одно добре, що він біля мене. Я дуже сильно хотіла, щоб він був біля мене. У нас є донечка. Тільки один мінус, що він зараз на реабілітації, донечку з собою взяти не можемо, бо постійно в роз’їздах, а так ми з сім’ї черпаємо всю енергію”, – розповіла дружина бійця Ірина.
“У мене є чіткий план по житті і я рухаюся. Найперше потрібно зробити протези механічні, далі – біонічні за кордоном. Є велика ціль – захистити державу, захистити родини, сім’ї. А інша ціль – боротися, щоб далі увійти в соціум. Щоб далі можна було працювати, жити, приносити користь, усміхатись”.
