У селі Слобідка Козлівської громади на Козівщині живе сім’я Анастасії та Ігоря Миликів. У просторому будинку колишніх місцевих господарів розмістилася їх чималенька сім’я – у подружжя 8 дітей, троє власних і п’ятеро під опікою. Милики переїхали у Слобідку із Дніпропетровської області. Там жили у селі, що неподалік міста Першотравенська, де молода сім’я також має власну квартиру, і де до війни Анастасія працювала медсестрою у міській лікарні, – пише”Сільський господар”.
Якби не війна
Коли журналісти «Сільського господаря» разом зі старостою села Ярославом Огнистим переступили поріг великого помешкання, нас зацікавлено зустрів посмішками та веселими іскринками в очах чималенький дитячий гурт. Одразу видно: тут, на новому, нехай і тимчасовому місці проживання, сімейству добре.
– З рідного дому нас вигнала війна, – розповідає Анастасія, вродлива молода жінка, якій і тридцяти ще нема. – У східній частині Дніпропетровщини, ближче до донецького напрямку, тривожні сирени лунають удень і вночі, чути вибухи, над головами свист шахедів і ракет. Ціляться на Павлоград. Це дуже страшно.
Як і сотні, тисячі сімей українського Сходу, Милики після однієї з чергових ворожих атак вирішили переїжджати в безпечніше місце. Куди? Не знали. Потяг прямував у Чехію, і вони з клунками із нехитрими пожитками зійшли на станції вже на чеській землі.
Самопочуття біженця та обставини біженського побуту, як каже Анастасія, – речі не з найкращих, але до весни 2023-го прожили в Чехії, чоловік Ігор навіть влаштувався на непогано оплачувану роботу. Постійно гріла їх думка, що перемога не забариться і вони повернуться додому. Адже там, на Дніпропетровщині, – Анастасіїні бабуся і батько, мама й тато Ігоря. Хоча війна затягується, все ж вирішили повертатися в Україну. Нехай не додому, та на свою землю. «Біженець – це не дуже приємний статус», – вважає Анастасія. Ніколи раніше не бували на Тернопільщині, але прийняли саме таке рішення: житло для проживання шукати тут.
У Слобідці всім добре
– Переглядали оголошення в різних групах, шукали довго і наполегливо, – згадує жінка. – Далеко не кожен, хто здає у найм житло, хоч і за плату, готовий взяти сім’ю з десяти осіб. Врешті нам пощастило – господиня, яка жила в цьому домі у Слобідці, переїхала жити до своїх дітей, тож для нас це виявився просто «золотий» варіант: сім кімнат, і головне – нам дозволили тут жити!
Кожен член великої сім’ї Миликів у просторому домі почувається вільно: красуні Софія і Олександра – старшокласниці, у них свої, майже дорослі, інтереси; Миколі – 13, Макару – 12, їм також доречний власний простір; Олесі – 8, Назару – 4, найменшенькій Ксені два рочки. 17-річний Сергій, на жаль, в інвалідному візку, і цими погожими літніми днями він трохи краще почувається в тіні саду, який прикриває розкішним гіллям гаряче липневе сонце. Анастасія, для якої медицина завжди була мрією життя і вона у своїй професії до війни прекрасно почувалася, й тепер упевнена, що тут, на Козівщині, з допомогою громади знайшла б для себе відповідне місце праці. Однак через стан Сергія робота залишається для неї недосяжним бажанням: хлопцеві потрібен постійний догляд.
Через терни – до світла
Сергій, Софія, Олександра, Макар і Микола – рідні брати і сестри Анастасїі по матері. Прізвище дітей – Чинчикас. У 2021 вся родина хворіла на коронавірус – і малі, і дорослі.
– Дуже важко перенесла ковід бабуся, проте одужала. А мами нашої не стало, було їй 47 років, – Анастасія розповідає, а в очах дітей, які слухають нашу розмову, блищать сльози. – Хтось повинен був узяти на себе відповідальність за п’ятьох неповнолітніх, і ми з чоловіком вирішили, що вони житимуть разом з нами як рідні. Чоловік працював на шахті в Першотравенську, заробляв добре, доходи давали змогу за законодавчими нормами оформити опікунство. І хоч війна все змінила, це ж рідна моя кров…
Милики у Слобідці три місяці. Весь цей час для сім’ї наповнений зворушливими історіями сприяння та підтримки від Козлівської громади, її керівництва, місцевих організацій Товариства Червоного Хреста, «Карітасу», сусідів, усіх мешканців села.
– У Слобідку ми приїхали пізно ввечері у великодню суботу, втомлені з довгої дороги. Зранку діти прокинулися, треба б іти в магазин за продуктами, а все зачинено, бо ж Великдень. Дивимося – жителі села йдуть з церкви зі служби з кошиками. Та всі до нас. То ми цілий тиждень їли свячене. Дякуємо Богу, що створив нам можливість жити серед таких добрих і гарних людей, – каже моя співрозмовниця.
Що завтра?
Нинішня турбота родини і особливо Анастасії, яка є натхненницею сімейної справи, – створення і стартове функціонування інтернет-магазину дитячого одягу, про який уже є інформація в мережі «Інстаграм». «Це те, в чому я розуміюся», – посміхається жінка. Незважаючи на складні обставини, вважає Анастасія, кожен має докладати власних зусиль для забезпечення себе і своєї сім’ї, а не очікувати повного забезпечення від держави чи громади. Зробили перші гуртові закупівлі, у вітальні облаштували оригінальний фон для демонстрацій. Дівчата, яким за природними даними хоч сьогодні на конкурс краси, прекрасно справляються з роллю моделей. Тож навіть, якщо треба буде переїжджати чи повертатися на Дніпропетровщину, інтернет-магазин завжди буде в їхніх гаджетах.
Якщо до осені залишаться у Слобідці, – діти підуть навчатися у Городищенський ліцей, вже нині Назар відвідує дитсадок. А Софії настільки сподобалося нове місце проживання, що дівчина не проти залишитися тут назавжди…
Авторка: Ганна МАКУХ
