Кілька друзів із видавництва “Підручники й посібники” мандрують Тернопільщиною у пошуках мальовничих та історичних місць і цікавих людей. Про поїздки розповідає у соцмережі тернополянка Ірина Дворницька. Цього разу відвідали село Гутисько в Нараївській громаді на Тернопільщині.
“Мандрівки рідним краєм дарують не лише пізнання нового, а й зустрічі зі щирими і гостинними людьми. Цього разу нам поталанило на знайомство з надзвичайно цікавою особистістю, уродженкою с. Гутисько – Ольгою Бенч, – написала Ірина Дворницька. – Батьки пані Ольги з лемківського села Вілька (Польща), у 1945 році їх було депортовано в радянську Україну. В СРСР досліджувати лемківську культуру було заборонено. Нині пані Ольга мешкає в Києві і чимало зробила для збереження пам’яті про ті події та свого батька, який був знаним різьбярем Лемківщини.
Ольга Бенч – відома диригентка, музикознавиця, кандидатка мистецтвознавства, доцентка, професорка, заслужена діячка мистецтв України, народна артистка України, була заступницею міністра культури і туризму України, генеральною консулкою України в Пряшеві (Словаччина), ректорка Київської Академії мистецтв. Вона розповіла нам чимало цікавого.
До Другої світової війни в селі Гутисько (Бережанський район на Тернопільщині) проживали лише поляки. У 40-х роках минулого століття комуністична влада Польщі та СРСР взялася за насильницьке переселення етнічних лемків з їхніх споконвічних земель на українські території, а поляків відповідно виселяли з українських. Так у Гутиську поселилися мешканці польських сіл Балутянка та Вілька Сяноцького повіту Польщі. Ці села здавна були центром різьбярства. До депортації в с. Вілька мешкало 62 народні різьбярі, в с. Балутянка – 63. У 1945 році до села Гутисько депортовано цілі династії видатних лемківських різьбярів – Орисиків, Михайлишиних, Стецяків, Сухорських, Одрехівських, Бердалів, Кищаків, Шалайдів, Іляшів, Бенчів, Красівських, Потоцьких, Долинських, Прожираликів, Пухонських, Синютків. Серед них був і засновник лемківської школи дерев’яної різьби, геніальний народний майстер Михайло Орисик. Найвиразніше талант М. Орисика проявився в створенні побутових сцен, чого до нього ніхто не наважувався різьбити. Помер Михайло Орисик, проживши у Гутисько лише рік, у злиднях. У 2010 році Ольга Бенч віднайшла могили ( у сусідньому селі) та поставила пам’ятники двом найстарішим різьбярам, які померли в Гутиську в один (1946) рік – Михайлові Орисику і Кузьмі Стецяку.
У післявоєнні десятиліття майже в кожній хаті в Гутиську різьбили. Переселені лемківські різьбярі у своїх виробах намагалися уникнути ідейно-тематичних тем, які нав’язував їм тоталітарний режим. Серед виробів майстрів – декоративні тарілки, скриньки, таці, вішаки, а також фігурки ведмедів, оленів, кабанів, косуль, лелек, білок. Особливо популярними були оздоблені різьбленням палиці (ціпки) й орли. Дерев’яні скульптури орлів є й сьогодні в Гутиську практично в кожній хаті. Орла вважали оберегом від усього поганого. Особливу увагу приділяли розпростертим крилам, за якими можна було впізнати «почерк» майстра.
Перший фестиваль «Лемківська ватра» відбувся саме в Гутиську в 1999 році, а різьбу лемків вперше вдалося показати у 2008 році у Національному палаці мистецтв «Україна» . Там відбулася виставка лемківської дерев’яної різьби лемківських майстрів, приїхали і самі майстри, зокрема й ті, що народилися на Лемківщині. Тож переселенці зберегли не лише свої етнічні традиції, унікальну говірку зі своєрідною вимовою та наголосами, а й мистецтво різьблення”.
