Вздовж дороги у Лосятині Почаївської громади — відра з полуницею. Все червоно! Село Лосятин називають полуничною столицею Тернопільщини. Здавна господарі вирощують там ягоди. Колись у селі працював соковий завод, тепер є сільськогосподарський кооператив, цех із охолодження і заморозки ягід. На майже кожному городі в Лосятині — полуниця, а останніми роками ще й малина. Кінець травня-червень — полуничний сезон. Місцеві господарі, які вирощують ягоди в невеликій кількості, виносять врожай до дороги. Чекають проїжджих покупців. Навесні відро полуниці вартувало 300 гривень, нині — 200-250. Лосятинська полуниця — велика і смачна, – пише“НОВА Тернопільська газета”.
Ірина Ботвінко сидить на краю села вже кілька годин: три відра полуниць продала, залишилось ще одне. Слухає на телефоні богослужіння. Насуваються хмари — хоче встигнути реалізувати ягоди до дощу.
— Не було дощів — поливали полуницю, затягнули зливи — гниє врожай, — зітхає жінка. — Біля полуниці треба натрудитися. У мене небагато — чотири довгі рядки. Навесні п’ять чи шість разів полола. Була посуха, тож думала, що вже не вродить. Але пішли дощі — піднялася. У Лосятині з давніх-давен вирощують полуницю: хтось — на продаж, хтось — для себе. Війна не вплинула на нашу працю. Єдине — ціни в магазинах зросли, тож полуничні заробітки стали ще більш копійчаними. На полуниці не сильно доробишся, це — виживання. Пенсія у мене маленька, а треба заплатити за газ, за світло, щось купити, то хоч трошки підзароблю з городу. Чоловік мій рано помер, маю четверо дітей, одинадцять онуків. Добрий дохід із полуниці мають ті господарі, які засадили культурою гектари, хто має змогу вдосконалювати технологію, підбирати сорти. Возять ягоди на продаж до Тернополя, до Львова. Навіть у цей важкий рік війни поля в Лосятині не закинуті. Якщо якась родина й виїхала за кордон, то передала землю на обробіток іншим.
Неподалік каплички на повороті біля відер із полуницею примостились двоюрідні сестра і брат — Юлія Ярмусь і Давид Панчук.
— Змалку допомагаємо батькам вирощувати полуницю — полемо, сапаємо, продаємо. Приходимо зі школи — й до праці, добре, що наразі канікули, маємо більше часу, — каже Юлія.
— Гарна полуниця цьогоріч, але треба встигнути між дощами зібрати. Відразу продаємо, щоб ягоди були свіжі. Батьки вділяють нам із заробленого частку, щоб заохотити до праці. Маємо на морозиво і можемо ще щось собі купити, — усміхається Давид.
У центрі Лосятина — кілька жінок із дітьми. Заглядають на кожен проїжджий автомобіль із надією, що хтось зупиниться. Біля них на узбіччі — два десятки відер із полуницею.
— У Лосятині — працьовиті люди. Виростити полуницю — важка праця. За сезон треба зо 20 разів посапати, а ще поливати, збирати. Хочеться щось мати з того, але якщо не йдуть торги, то доводиться за безцінь віддавати. З полуниці маємо трохи на хліб і до хліба, — ділиться думками Євгенія Нестер.
— У Лосятині родючі ґрунти, золота земля. У нас давно вирощують полуницю. Пам’ятаю, ще з 70-их років односельчани мали на городах ягоди, а то й раніше культивували. За сезон могли із заробітку вивчити дітей, купити квартиру або автівку. І не мали тоді багато землі. Просто був дефіцит на полуницю. Пригадую, як ми наймали автобус і везли ягоди вдосвіта до Тернополя. Покупці нас чекали! «Везуть смачну полуницю з Почаєва!» — переказували одні одним. Нині багато краян вирощують полуницю, тож нема попиту. Перебивають нам трохи торги продавці з інших областей. Врожай цьогоріч більш-менш добрий, але важко продати ягоди за вигідною ціною. На заморозку приймають по 20 гривень за кілограм. Це мало, не вартує та важка праця. Перекупники платять по 30-35 гривень за кілограм — ще можна миритись. Але що б там не було, полуниця — наш хліб. Мусимо трудитися. Як є, так є. Дякувати Богу й за це. Найбільше нині хочемо, щоб було мирне небо над головою, щоб настав спокій в Україні, — каже Ганна Стецюк.
