Брати Юрій та Микола з Байковецької громади боронять Україну на фронті з перших днів війни. Вони обоє – артилеристи. Спершу брали участь у боях за Київ, згодом виконували бойові завдання на східних рубежах держави. Сьогодні ж – захищають державу на Бахмутському напрямку.
Юрій свого часу мав бойовий досвід у зоні проведення антитерористичної операції, пише 20 хвилин. Коли йому прислали повістку на другий день вторгнення, не вагаючись вирушив у частину. Микола підтримав брата, аби знищувати ворога пліч-о-пліч.
Нещодавно Юрію та Миколі вдалось на трохи приїхати додому у рідне село й побачитись з рідними. А ще 19 травня перший заступник голови Тернопільської обласної ради нагородив бійців почесними грамотами за мужність та відвагу. Саме так ми дізнались про цих сміливих братів, які від початку повномасштабної війни захищають східні рубежі України.
Миколі 25 років, а Юрій дещо старший – йому 27 років. Хлопці родом з Тернопільського району. Початкову освіту здобули у рідному селі, а ось щоб закінчити 5-9 класи, братам доводилось ходити у школу за два кілометри в сусідньому населеному пункті. Далі Микола вступив у Теребовлянське вище училище культури за спеціальністю «Народне пісенне мистецтво», і у 2017 році закінчив його з червоним дипломом. Юрій натомість навчався у Тернопільському професійному училищі №4 імені Паращука на слюсара. З дитинства любить ремонтувати авто й техніку, копирсатись у різних деталях.
Юрій відслужив в армії. Коли російські збройні формування вторглись на територію Донбасу у 2014 році, він не зміг всидіти вдома. Пішов воювати за контрактом. Після звільнення хлопець влаштувався на роботу у «Тернопільобленерго». Микола у квітні 2018-го пішов на строкову службу у Збройні Сили України. Через півтора роки, у 2019-му, його демобілізували та внесли дані в оперативний резерв.
– Після закінчення училища я не працював за професією, бо, нажаль, зарплата у цій сфері маленька, – розповідає нам Микола. – Разом з Юрою спробували монтувати системи опалення. Він покинув роботу, і ми приватно робили їх людям. Так заробляли самі на себе. Цим займались аж до повномасштабного вторгнення. А ранок 24 лютого 2022 року я, мабуть, запам’ятаю на все життя…
Юнак пригадує, як мама зі сльозами о 6 ранку зайшла в кімнату і каже: «Коля, почалась війна…».
– Я був ще сонний і перепитав – чи це дійсно так. Потім почав одягатися і попросив маму пошукати сумку чи рюкзак. Мовляв, треба скласти всі необхідні речі про всяк випадок. Ближче до обіду Юрі привезли повістку. Повідомили у найшвидший термін прибути до центр комплектування. У нього є статус учасника бойових дій. Ми дізнались, що кільком хлопцям з села теж прийшли повістки, і стали збирати документи. А з обіду обоє, і ще тато з нами, вирушили у військкомат, – пригадує він той день.
Микола додає – одразу знав, що їде з братом. В той день вони пройшли медичний огляд і отримали вказівку повернутись вранці, 25 лютого. Захисник пригадує, що стояла величезна черга добровольців і мобілізованих за повістками. Їх буквально не встигали комплектувати і відправляти у бригади…
– Пам’ятаю очі моєї мами, коли ми повернулись додому, і я сказав, що йду на фронт з Юрою. Я розумів її хвилювання, але не міг покинути брата. Мав підтримати… – розказує військовий Микола.
«Москалям нас не взяти!»
Наступного дня хлопців відправили у війську частину, де занесли у список і видали обмундирування. Вранці, 26 лютого, додає Микола все було готове до відправки у район виконання бойових завдань…
– Направду, довгої підготовки до боїв не було… Бракувало часу на це у перші дні, треба було давати відсіч ворогу. Нас спитали, чи мали ми справу з артилерією. Я і Юра стояли у ступорі. Нічого не знали й не вміли. Але хлопці з розрахунку, у який ми потрапили, за лічені дні роз’яснили принцип роботи з гарматою і допомагали на всіх етапах. Тепер наша техніка дійшла до автоматизму, – уточнює хлопець.
Брати на два тижні їздили за кордон, в Естонію, на військове навчання. Тому зараз вони – професійні артилеристи. Микола та Юрій отримують координати від розвідки, наводять гармати на ворожі цілі та влучно б’ють по окупантах. Щоправда, воюють у різних розрахунках і мають різну спеціалізацію. Юрій – командир, а Микола – старший навідник. Від початку війни хлопці побували у багатьох «гарячих» напрямках. Спочатку Житомирська і Київська області, потім пересунулись у східні регіони і працювали під Запоріжжям, на Луганщині і Донеччині. Тепер виконують бойові завдання у Бахмутському районі.
– Коли вони потрапили на Київщину у перші тижні вторгнення, то говорили, що там було найбільше «пекло», – ділиться спогадами сестра військових Людмила Мита. – Тим більше, хлопці не мали належної підготовки, не знали, як користуватись технікою. А за рік розуміють побратимів з півслова… Що би не робили, хлопці завжди поруч, і навіть на війні…
Армійських позивних, як не дивно, брати-артилеристи не отримали. Микола пояснює – вони з товаришами вже звикли звертатись один до одного по імені. На запитання, чи пригадує якийсь найбільш складний випадок зі служби, хлопець відповідає, що за понад рік бойового досвіду складно виокремити щось одне. Але є ситуація, яка вбилась йому у пам’ять надовго. Про неї він розповів нам.
– Це був квітень 2022-го, і нас відправили на завдання, щоб відпрацювати по цілі. Все було як завше. Ми приїхали, розклалися і отримали координати. «Навелись», надійшла команда «Вогонь!». Після першого пострілу за 30 секунд на горизонті став підніматися чорний і густий дим… Я і брат спочатку не зрозуміли, що це, але хлопці, які були в «арті» ще до війни, пояснили – так горить техніка, отже ми влучили! Комбат крикнув: «Насипай по 10 швидким!» І ми на адреналіні стали випускати 50-тикілограмові снаряди… Цю вагу навіть не помічали. По правді, до себе ми прийшли, аж повертаючись із завдання. Їхали у кузові і жартували, що москалям нас так просто не взяти!
Родина готується до свята
За словами пані Людмили, там, де зараз воюють брати – ситуація з нелегких. Не завжди вдається поговорити з ними по телефону, часто зникає мобільний зв’язок та Інтернет-покриття. Але і Юрій, і Микола намагаються щодня передати про себе звісточку додому – бодай фразу: «У мене все добре». Якщо хтось один на завданні, інший розповість рідним, як у нього справи. Людмила говорить нам, що дуже хвилюється за хлопців і чекає їх з Перемогою. Має з братами прекрасні стосунки, а коли вони приїжджають у коротку відпуску – завжди спершу мають навідатись до неї, а опісля вже до батьків.
– А Микола вам розповідав, що у нього скоро весілля буде? – усміхається жінка. – Ні, не розповідав?! Я так і знала. Минулої весни він познайомився з дівчиною з Вінниччини. Вони дуже гарна пара, підходять одне одному. Через мене передав коханій подарунки й букети квітів. А 14 грудня нікому нічого не сказав і влаштував сюрприз. Приїхав з фронту, і з букетом та на колінах освідчився у коханні.
Наприкінці липня пара запланувала весілля. Тож вся родина зараз до нього активно готується. А старший Юрій поки не одружений, але теж має кохану дівчину. Спершу хоче відгуляти на святі брата…
