Громадський активіст Іван Космина із села Вільхівчик Гусятинської громади здійснив мрію – разом із байкерами добрався на своєму старому мотоциклі в Карпати. У чоловіка інвалідність, тож мета поїздки була ще й в тому, щоб донести меседж “Інвалідність – НЕ кінець життя”. Ці слова написані на прапорі, який майорів на мотоциклі. Іван сидів в колісному кріслі в колясці, а за кермом мотоцикла – його приятель. В автомобілі за колоною байкерів прямували до Яремче матір активіста та його друзі.
“Поїздка на 45-ти річному мотоциклі за маршрутом “Вільхівчик – Яремче” пройшла успішно.
Чи було важко? Від 4.30 ранку до 21.00 вечора я сидів в своєму колісному кріслі. Від Копичинців до Яремче ми їхали під дощем, який ні на мить не припинявся, а чим ближче було до гір, ставало все холодніше. Звісно можна було б відмовитись від цієї поїздки та шукати більш сприятливі погодні умови, але… Це б втратило весь сенс, який був закладений в цю поїздку, а почались би виправдання. – поділився враженнями Іван Космина.
Доїхавши до Яремче, моя мама і мій друг Михайло Савчук разом із дружиною Тетяною просили мене пересісти в їхнє авто, яким супроводжували нас і везли деякі запчастини до мого байка, адже дощ не припинявся, мотоциклісти всі були мокрі, не зважаючи на дощовики, але… Але це б означало зрадити ідею, яку я заклав в цю поїздку, та почав шукати виправдання. В мою ідею повірили багато людей, починаючи від мами, закінчуючи тими людьми, які радо махали нам руками, знімали на телефони, сигналили, читаючи напис на прапорі. Людей, які читали мої дописи в ФБ та публікації в газетах. Я розумів, що сівши в авто, моє гасло ”Інвалідність – НЕ кінець життя” стане пустим реченням для тих, хто мене супроводжував, тих хто ще вранці бажав щасливої дороги і тих, хто теж має інвалідність. Але я й розумів маму і Михайла Савчука з дружиною, бо я настільки змок і замерз дорогою в Яремче, що навіть не міг говорити.
Вирушаючи в цю поїздку, я попросив одну дуже хорошу людину молитись, щоб все було добре. Сам я молюсь не часто, але вірив, що цю людину Бог почує. Виїхавши з Яремче, дощ припинився, чорні дощові хмари розійшлися, вийшло сонце, яке не просто світило, але й пригрівало настільки, що дорогою додому я зняв і дощовик, і теплий плед, яким був закутаний, та просто насолоджувався гірським повітрям та запахом лісів. З посмішкою відповідав на вітання водіїв та пішоходів і кайфував від поїздки. Напевне, ця молитва була. І напевне була щирою. І напевне була почутою Тим, хто може все…
Окрема подяка Тимофій Безпалько, який підтримував мене від початку нашого знайомства. Готував байк до поїздки і був моїм водієм. Той хто керував мотоциклом із коляскою, знає, що це таке. А коляска на ”ФЕНІКСІ”, а значно ширша, довша, важча і плюс я зі своїм електрокріслом. Тимофій дорогою часто розминав руки, які німіли від навантаження, а ще поправляв мій дощовик, коли його задирав вітер. Дякую, друже, за все. Дякую всім, хто долучився до цього проекту, і кожному, хто повірив. Сподіваюсь, не розчарував вас”.
This website uses cookies.