Священник Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, активний учасник ініціативи «Вервиця єднає» на «Живому телебаченні» о. Юрій Тихий нещодавно презентував нову пісню «Не так ми зустріли весну» на слова о. Петра Половка. Душпастир Тернопільсько-Зборівської архиєпархії розповів в інтерв’ю про війну, віру і пісню.
– Хто Вас навчив співати?
– Кожному з нас Господь дає якийсь талант. І якщо людина любить цей талант, його розвиває, тоді він приносить не тільки радість в душі, але й користь своєму ближньому і славу Богові. Талант до співу як дар Божий був у мене з дитинства. Однак певним етапом у моєму становленні, зокрема і духовному, почався з моменту, коли покійний батько записав мене до хору в церкві Успіння Пресвятої Богородиці, що у Тернополі.
– Яким був Ваш шлях до Бога?
– Шлях до Бога у мене почався із раннього дитинства. Пригадую, як ще прадідусь і прабабуся мені говорили: «Юрчику, ти будеш священником, а ми тобі зробимо бричку на двох колесах і купимо маленького коника, щоби ти міг їздити до церкви». Потім, коли вони померли, до храму я ходив з дідусем, який співав у церковному хорі. Після його відходу до вічності цю місію виконувала бабуся. Але оскільки греко-католицький храм у нашому селі був закритий, то бабуся водила мене до Лошнева. Чотири з половиною кілометри ми йшли пішки до костелу. Мені, малому, було важко, тоді бабуся брала на плечі і несла. Вона була першим прикладом любові до Всевишнього та людей і прикладом у моєму духовному житті, який до сьогодні мене настановляє та скріплює. Згодом цю естафету перейняли батьки, які водили мене до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що у Тернополі, де я співав у дитячому хорі. Власне звідси і почався мій духовний шлях. Світлої пам’яті отець Михайло Шевчишин завжди брав мене із собою в Карпати на різні табори, завдяки йому я почав більше дізнаватися про духовне життя та священниче служіння. Він згодом благословив мене на вступ у дяківську школу та семінарію. Це був дуже довгий і непростий шлях, але хороший і благодатний.
– Чи не було у Вас внутрішньої боротьби у виборі душпастирства і музичної кар’єри?
– Під час навчання у школі вчителі намагалися розвивати у мені талант до співу: я брав участь у різних конкурсах, отримував призові місця. Мені пропонували вчитися вокалу в музичному училищі, причому без вступних іспитів. Але оскільки мене змалку виховували в християнському дусі, то батько порадив спробувати себе у духовній сфері. І я з благословення світлої пам’яті о. Михаїла Шевчишина вступив до дяківського училища. Там брав участь у різних заходах і став лауреатом першого Всеукраїнського конкурсу християнської пісні. Але що мене найбільше збудувало у той час? Якось після чергового виступу до мене підійшла одна поважна пані й каже: з таким гарним голосом вам треба виступати на сцені, а не дякувати у церкві чи вчитися на священника. Ці слова мене дуже зачепили, а в серце прийшла така думка. Чому все найкраще ми завжди віддаємо світові, а те, що гірше, – Богові? Якщо Господь дав мені талант до співу і він подобається людям, то його треба розвивати і використати на славу Божу та добра Христової Церкви. Тепер, творячи і співаючи пісні, випускаючи кліпи, з любовʼю роблю це на славу Божу та для навернення людських сердець.
– Як, будучи священником з безліччю обов’язків, знаходите час для творчості?
– Коли робиш справу, яку любиш, у тебе для неї завжди є час. Музика мене постійно надихала, давала силу, бо, як кажуть святі отці, хто, співаючи молиться, молиться подвійно. І так само у мене, коли переживаю якийсь емоційний сплеск, спішу сісти за музичний інструмент. І Господь посилає натхнення для творення нової пісні.
– Які пісні, жанри вам до вподоби?
– Мені завжди подобалися ліричні пісні, а також духовні, які мають сенс і душу. І коли народжується пісня, власне вона починається з вірша, який кладу на музику, і намагаюся зробити це так, аби вона проникла у глибини душі і щось до людини промовила.
– В Україні війна, людям страшно, боляче, не до веселощів та співу. І здавалося б, що священник у цій ситуації мав би неустанно молитися, а Ви співаєте?
– Як я уже говорив, хто співає, той молиться двічі. Звичайно, мова не йде про естрадні пісні, а про псалми, про духовні гімни та наспіви. Та якщо заглянути вглиб душі українського народу, то можна побачити, що вона завжди була в пісні. Ми співали, коли нам було і важко, і весело. Подібно й в теперішній ситуації – пісня є невидимим психологічним і духовним фронтом нашої боротьби. Бо коли ми співаємо, серед такого болю і втрат, то нас не зламати й не перемогти.
– Пісня у Вашому виконанні і музичному авторстві «Не так ми зустріли весну» про молодість, любов, яку, на жаль, нам понівечила війна. Вона для мене дуже обнадійлива і життєствердна. Як реагує на неї спільнота?
– Над мелодією до цієї пісні на вірш отця Половка я витратив чимало часу та зусиль, бо досить важко було поєднати такі гарні слова з відповідною мелодією, яка б припала слухачам до серця. Та відгуки, передусім моїх парафіян, друзів, близьких, тисячні перегляди на Ютубі та Фейсбуці свідчать, що людям ця пісня подобається. Вона дає надію на краще майбутнє. Одного разу після її виконання до мене підійшла жінка, розплакавшись розповіла, що пісня співзвучна з життям її сина. «Він відклав весілля і пішов на війну. Я вірю, отче, що у нього складеться доля, так як Ви співаєте у своїй пісні, що він повернеться, одружиться і його сім’я буде щасливою». Тому я безмежно дякую Богу, що Він зробив більше, ніж я очікував. Коли Господь через пісню промовляє до людини, і це викликає в неї позитивні емоції, гарні відгуки і вдячність не мені, а Богові, то більшої радості та нагороди для автора чи для виконавця немає.
– Звідки берете натхнення?
– Буває по-різному, часами навіть серед ночі встаю, йду до музичного інструмента награвати мелодію, записую її на диктофон, вранці прослуховую, як ця мелодія звучить, а потім допрацьовую, шліфую. І так щоразу. Інколи буває, що йдеш, промовляєш слова й тобі десь в голові крутиться мелодія, яка згодом стає піснею…
– Розкажіть про співпрацю з отцем-поетом Петром Половком…
– Для мене отець Петро є прикладом глибоко духовної та творчої людини, яка у свої вірші вкладає частинку своєї душі. Наша співпраця почалася ще коли я навчався у Тернопільській духовній семінарії зі спроби запису музичного альбому «Намалюй мені любов», який вийшов з благословення та фінансової підтримки митрополита Василія. Це був наш перший спільний проєкт. З часом, коли закінчив семінарію і виїхав за кордон, зв’язки перервалися. Але тепер, коли після десяти років я повернувся на рідну землю, отець мені знову запропонував свої вірші. І так народилися пісні «Мамина колиска», на яку був знятий кліп, «Садівник» і найсвіжіша «Не так ми зустріли весну».
– Часто можна почути, що пісня справжня, змістовна, як і молитва, лікує. Чи погоджуєтесь з цим твердженням?
– Кожен із нас шукає Бога у свій спосіб. Хтось у молитві, інший в тиші, хтось – у читанні Святого Письма. А комусь легко знайти Бога через змістовну пісню, автора якої надихає Святий Дух. І тому я десь погоджуюся з тим, що пісня, як і молитва, наповнена щирістю та вірою, робить великі чуда й може бути дорогою до зцілення людської душі та свідченням живої віри.
– Глядачі «Живого телебачення» знають Вас не лише як виконавця пісень, але й учасника ініціативи «Вервиця єднає», де Ви разом з дружиною зачаровуєте співаною молитвою…
– Дякуючи Богові і отцю Ігорю Яціву, мене з дружиною неодноразово запрошували на проєкти «Живого телебачення»: «Вервиця єднає» та «Ісусова молитва». Ми стали, так би мовити, першопрохідцями, коли нашою великою парафіяльною родиною, а також з дружиною та її сестрою Вірою ми, співаючи на власний мотив, молилися вервицю на «Живому телебаченні». Кожного разу намагалися подати цю молитву по-новому, запрошуючи до співтворення парафіян, творчих людей та священничі родини. Так було нещодавно, коли ми спільно молилися з отцем Богданом Гавришком та його дружиною Іванною. І в цьому мені завжди допомає та підтримує дружина Марія.
– Очевидно, священник-співак для парафії особливе благословення. Як Вашу творчість сприймають парафіяни?
– Після служіння у Канаді, повернувшись на Україну, я отримав призначення на парафію Святого Миколая Чудотворця, що в селі Воля на Теребовлянщині. І тут я знайшов те, чого мені так бракувало за кордоном, а саме велику любов людських сердець, духовну та моральну підтримку моїх направду чудових парафіян. І за це я дуже дякую Богу. А коли вийшла моя перша пісня під назвою «Садівник», і я виклав її на сторінку нашої парафії, то був приємно вражений щирими словами та побажаннями своїх парафіян. І це додало мені ще більшої наснаги працювати над новими піснями на славу Божу.
– Які з богослужінь, де можна найбільше прославляти Господа співом, Вам найулюбленіші?
– Безперечно найкращим богослужінням для мене є Божественна Літургія, у якій своїм співом молиться вся парафія, але наша церковна молитовна традиція є дуже багата співом різних богослужінь. Скажімо, у травні ми збиралися для прослави Пресвятої Богородиці на різних локаціях, біля каплиць, щоби дати можливість людям, які не можуть прийти до храму через свою недугу чи вік, взяти участь у молитві й духовно збагатитися. Тому що у літургійних піснеспівах людина вкладає частинку своєї душі для величнішої прослави Всевишнього.
– Чи готуєте пісні для нашої перемоги?
– Мені нерідко задають таке запитання, але є і такі, що кажуть ніби пісню до перемоги готувати ще за скоро. І власне це привело до думки: якщо ми молимося про перемогу, просимо Бога про перемогу, віримо в неї, але говоримо, що до неї ще дуже далеко, то якою тоді є наша віра? І тому я щиро прошу Бога, щоби ми встигли написати пісню до Дня нашої перемоги на славу Божу, заспівавши про героїзм і жертовність українського народу та Божу підтримку. Нині кожен переживає війну по-різному – хтось висловлює свій біль у віршах, інший у молитві, хтось у пісні. Тож нам сьогодні, як ніколи, потрібно згуртуватися у спільній справі, згуртуватися у молитві, яка б наблизила нас до перемоги. А коли прийде перемога, тоді заспівають усі, навіть ті, які до того ніколи не співали.
Розмовляла Надія Шподарунок
