“Він мав внутрішній стержень, який неможливо зламати”. Колишній народний депутат Олег Барна пройшов три революції, отримав поранення і попри інвалідність пішов на війну. Вдова Ольга Барна розповіла Суспільному про вибір чоловіка захищати державу, про його незавершені справи, що дає їй сили рухатися далі та як хоче вшанувати пам’ять чоловіка.
“З дня загибелі чоловіка минуло майже два місяці. Нещодавно мені віддали його речі. Коли взяла їх до рук – то насамперед хотіла пригадати запах рідної людини. І, на жаль, я почула тільки запах диму, запах металу, крові та запах болю, що переживають воїни на передовій.
Про загибель Олега, мені відомо, що 17 квітня разом із побратимами він пішов на бойове завдання поблизу села Павлівка Донецької області. У них було завдання взяти висотку, щоб менше проводили обстріли і вони могли далі просуватися у наступі. Ця висотка була важливим стратегічним об’єктом. Штурмову групу, до якої він входив, збирали серед добровольців, і він сам визвався туди, хоча за станом здоров’я і за віком точно не підходив. Але це був такий, як говорили його побратими, мотиватор для того, щоби йти у бій і вірити, що у них все вдасться. Завдання вони виконали, замість однієї позиції взяли три, але командира Валерія Дорохова поранили і чоловік прикрив його собою, крикнув до побратимів, що у них поранений, і закинув у бліндаж дві гранати. Після цього почався сильний мінометний обстріл і Олег загинув від осколка, який потрапив йому в шию.
До останнього ми не вірили, що його більше нема. Я знала, що чоловік сильний і як тільки повідомили, що втратили з групою зв’язок, діти приїхали і сказали про це. Я їм відповіла, що наш тато сильний і він вибирався з будь-яких складних ситуацій, навіть якщо буде поранений, то він дасть собі раду і ще допоможе комусь. Коли молодший брат Олега Степан Барна привіз у Київ Валерія Дорохова разом з чоловіком, нам передали речі. Степан сказав, що не міг залишити ці речі там. Ми взяли і шеврони, і вервечку, яка була на ньому, – це подарунок матері перед відправкою на фронт. Ми бачили слід від поранення, вся спина була в крові, це було смертельне і миттєве поранення, яке не давало шансів”.
“Коли ми одружилися з ним у 1991 році, то я знала про його патріотичні наміри і про характер, який має такий внутрішній стержень, що неможливо зламати. І переконати в протилежному, якщо він прийняв це рішення – практично неможливо. Коли він пішов у 2014 році на війну, то не хотів засмучувати мене, я взагалі думала, що він пішов на літній збір із вчителями, які читали курс допризовної підготовки у школі. Вони ходили на тренування і я подумала, що це так. І коли з військкомату зателефонували й сказали: “Ми їдемо до Мукачево, чи ви не хочете щось передати чоловікові?”, я була дуже здивована, чому аж до Мукачево, я думала, що це десь в околицях Чорткова. Кажу: “Що потрібно передати?”, а воєнком каже, що вони дали йому бронежилет, але він одразу віддав його хлопчині з сусіднього села, бо їх бракувало. І аж тоді я довідалася, що він пішов не на навчання, а воювати. А 24 лютого 2022 року він почав шукати свої речі, я кажу: “Може ти будеш волонтером? Дивися, в тебе погане здоров’я”, на що він відповів: “Ну, волонтерів тут буде багато, а на фронт я точно піду”.
“Він часто казав мені: “Тебе я люблю, але Україну люблю більше”. Це правда. Так завжди було. Навіть будучи депутатом, він повертався на вихідні, приїжджав додому, я знала, що це дуже короткі зустрічі, бо тут він машиною їздив по округу. І в ті короткі часи я казала йому: “Хочу, щоб ти трішки побув вдома, десь в родині”. І він ще тоді говорив: “Я маю обов’язок, і Україну я люблю більше”. Я через це не засмучувалася. Я приймала свого чоловіка з усіма його плюсами і мінусами, тому що ми всі живі люди. Сприймала все, як належне, не прагнучи змінити”.
Одного разу, бачивши, як я займаються науковою діяльністю, доповідаю на конференції чи щось пишу, він запитав, чи це складно і що для цього потрібно, бо ніколи не планував наукової діяльності. І тоді поїхав до Львова в університет Франка, вступив до аспірантури і підготував дисертацію. Тема була пов’язана з гібридною війною, яка з боку Росії є в гуманітарному просторі. Власне те, що дуже важливо, адже ворог не просто іде відкрито зі зброєю, а залізає тобі в мізки, і коли своєю пропагандою, своїм всеможливим апаратом, який може впливати на суспільну думку, на суспільні настрої, готує цей плацдарм для повномасштабного вторгнення. Це залишилося незавершеним, він пройшов усі пункти, які потрібні для допуску до захисту, і в нього була необхідна кількість публікацій, був виступ на кафедрі як передзахист, але захист планувався на 2022 рік і все перекреслила війна”.
“На Олега зводили наклепи, що ніби-то він причетний до корупційних справ, що в нього є якісь квартири. І це робили люди, які приходили на наше на подвір’я й бачили, що ми живемо у звичайному сільському будинку. Навіть один із журналістів, який приїхав знімати сюжет, шукав десь інакший будинок, бо гадав, що може той, в якому ми живемо – не наш. Всі ці суди Олег пройшов, всі інстанції до Верховного Суду і є рішення Верховного Суду про те, що це не відповідає дійсності і воно повертається на новий розгляд. Тоді я взяла довідку, що він перебуває у лавах ЗСУ і почала надсилати листи до судів, щоби відклали засідання, тому що підходить пора, а його нема, і він точно не зможе брати участь у судових засіданнях. Потім я консультувалася у голови нашого суду, де були власне оці провадження, окрім проваджень у Києві, чи після смерті можна правонаступникам продовжувати ці судові справи, на жаль, наше законодавство не передбачає передачі таких прав”.
“Він завжди говорив правду, так було і в політиці, і вдома. Тобто, у наc не було двомовності, я завжди знала, що від нього чекати. Якщо це добре – він скаже, що це добре, але якщо це погано, то він також скаже, що це погано і не буде оглядатися, кому він це говорить. Але у нас в родині завжди було прийнято, що ми маємо вдома той куточок, де ми не говоримо про політику, тому у нас не було ні Верховної Ради, ні мітингів. Це був дуже добрий батько для моїх дітей, він був суворим, вимогливим, але який завжди показував приклад не на словах, а на ділі. Дуже багато вдома робив руками, не нехтував жодною роботою.
Ми хочемо, як і всі українці, як і всі родини, хто пережив біль втрати, чимось допомогти військовим, побратимам чоловіка. У своїх молитвах тримаю дітей, бо вони поїхали на передову і повезли дрон у 68-му бригаду, також повезли автомобіль, який вони купили ще при житті тата. Вони переобладнали цей автомобіль, щоби наші хлопці мали можливість добре воювати і відстоювати нашу землю.
За виплати, які передбачені державою родинам загиблих, ми вирішили побудувати спортивний комплекс на території школи, де він працював і займався спортом особисто і разом з ним приходили діти, школярі та дорослі. Це буде найбільша пам’ятка про чоловіка. Він хотів, щоб наші діти були насамперед здорові, сильні, бо треба боронити націю. Він хотів, щоб вони були розумні, бо треба думати, як відбудовувати державу і як її будувати, як будувати своє життя”.
“У нашій громаді є 17 людей, які віддали свої життя з 2014 року в новітній історії України. І дай Бог, щоб цей список не поновлювався, але родини потребують юридичної і психологічної допомоги. Їм треба допомогти в оформленні документів, і в подальшому житті загалом, тому що родини втратили годувальників, втратили людей, які були частиною їхньої сім’ї. Є багато фондів, які допомагають родинам загиблих, зараз я співпрацюю з одним із них. Це фонд, який опікується дітьми родин загиблих, вони організовують психологічний і навчальний супровід таких дітей. Думаю, що громадська організація “Родини загиблих” була би корисною, на теренах нашої громади такого поки що немає”.
Усім, хто на війні втратив рідних, хочу сказати, що я розумію їхній біль, розумію їхню порожнечу, її нічим не можна заповнити. Розумію, що хтось плаче, хтось може втамувати біль і не показувати його оточуючим, але важливо нам триматися, не зневіритися, розуміти, що наші чоловіки, сини, дочки – ті, хто загинув, просто трошки ближче до Бога, ніж ми, і зовсім не далі від нас. Їх просто нема біля нас. Але ми мусимо триматися.
Силу рухатися далі дає віра у те, що жертва Олега і всіх, хто загинув, не буде марною. Дає силу віра, що ми переможемо, віра, що все, що ми закладали у наших дітей, дасть їм добре життя”.
