У Тернополі мешкає власник єдиної на Донеччині української книгарні Віктор Разживін.
На вулиці Чорновола в Тернополі з перших днів травня працює нова книгарня «Є». Сповнена вона особливою атмосферою, адже адміністратор — переселенець зі Слов’янська, що на Донеччині. Віктор Разживін вимушено переїхав із зони бойових дій до Тернополя на початку квітня 2022-го. Під час евакуації подбав і про свій бізнес — вивіз 26 тисяч книг. Його книгарня була єдиною на Донеччині з україномовним асортиментом. Пан Віктор — кандидат філологічних наук, викладач Донбаського державного педагогічного університету. У виші працює і його дружина Наталія Овчаренко. Із Тернополя подружжя продовжує навчати студентів дистанційно. Думками про війну і ситуацію в Слов’янську пан Віктор поділився з «НОВОЮ…».
— Більшість утікала від війни голіруч. Ви зуміли вивезти з прифронтового Слов’янська 26 тисяч книг. Як все організували?
— Торік 24 лютого в голові була чітка думка — в окупації залишатися не можна. Тим паче знайомі попередили, що мені треба виїжджати… Але у нас на руках була нерухома мати дружини. Транспортувати нереально. 16 березня ми її поховали… Кілька разів пакували речі в дорогу, але розпаковували назад. Зволікали до останнього. Син на той час працював у Києві, наполягав, щоб ми виїжджали. Коли ворог підійшов близько до Слов’янська, я почав збиратись. Бої тривали в Богородичному, що за 18 км від нашого міста, а також біля сусіднього Райгородка. У Cлов’янську сильно гриміло… Я зателефонував у мережу нашої книгарні. Радили виїжджати. Місто могло опинитися в окупації. Подумав, що треба вивозити книгарню, щоб потім окупанти не знімали пропагандистські ролики наруги над українською книгою. У моєму вчинку нема нічого особливого. Це тривіальна ситуація з евакуацією. Книга — товар. Вдалося вивезти 26 тисяч книг, вартість яких близько 4 млн. гривень. Найважче було знайти людей, які допоможуть завантажити, бо місто опустіло. Звернувся через соцмережі. Допомагала дітвора. Книги перев’язали і запакували у 20-тонний КамАЗ. Все ідеально доїхало до Києва. Це був правильний крок, адже книги старіють. Книгарню я відкрив у Слов’янську в 2017-ому році. Це — моє хобі. Не уявляю життя без книги. У моїй книгарні в Слов’янську — два великі зали. Дуже багато української літератури купували у нас для дітей після 2018-го року, коли в школах перестали набирати російськомовні класи. Не секрет, що Слов’янськ — російськомовне місто. На початках відвідувачі книгарні дивувались, що продавці розмовляють тільки українською мовою. «Звідки ви приїхали?» — запитували. «Я — з масиву Артема, хлопець — із П’ятака, а дівчина — з привокзального району», — кажу. «Невже місцеві?!» — не переставали дивуватися. А з часом і покупці переходили на українську.
— У 2014-ому Слов’янськ був окупований. Місто залишалось близько від лінії фронту. Ви розуміли загрозу масштабного вторгнення?
— Для мене це не було несподіванкою. Мої краяни розуміли, що вторгнення неминуче. За кілька днів до того в розмові з колегами я припустив, що наступ почнеться 25 або 26 лютого. Міркував, що після святкування 23 лютого російську армію не піднімуть. Почалося 24 лютого, тож тільки в цьому для мене була дивина, а не в самому наступі. Ми в такому очікуванні жили з 2014-го… Родом я із Запорізької області. Після завершення вишу, з 1989-го року, мешкав у Святогірську на Донеччині, а з 1992-го — у Слов’янську.
До середини 70-их років Слов’янськ був україномовним. Якщо глянути давні фото, то в місті всі вивіски були українською мовою. Русифікація почалася в радянський період — за Брежнєва і Горбачова, а найбільше — в період незалежності України, за президентства Кравчука і Кучми. У 1996-ому році місцева газета «Вісті», яка мала наклад 32 тисячі примірників, перейшла на російську мову і зменшила тираж до 6 тисяч.
— Це була свідома русифікація?
— Складалося враження, що керівництво нашої країни домовилося з Донбасом, мовляв, живіть, як хоче ваша політична еліта, водночас беріть участь у виборах і боріться за владу в Києві. Врешті все так і сталося…
— У 2014-ому окупація росіянами Донеччини почалася зі Слов’янська. Що ви тоді пережили?
— Окупація Слов’янська тривала 56 днів. Моя сім’я залишалася в місті. Той період був достатньо складний, хаотичний. 12 квітня 2014-го Гіркін із російськими загонами увійшов у місто. О 9:00 штурмом взяли відділення міліції, а через десять хвилин кілька вантажівок привезли мішки з піском і шинами. О 9:30 я прийшов під будівлю. Там стояло близько трьох тисяч осіб з російськими прапорами — зустрічали Гіркіна. Все це було добре сплановано. Кілька днів до того окупанти жили на віллі «Марія», яка належала московській православній церкві. Місто було абсолютно проросійськи налаштоване. Переворот підтримала комуністична партія. Що казати, якщо на шевченківські свята на проукраїнський мітинг вийшло 50 містян, а поруч «ревіло» 5 тисяч проросійських осіб. Коли захопили адмінбудівлі, не хотіли пускати проукраїнського політика Олега Зонтова, який нині служить в ЗСУ. Окупанти призначили так званого «народного мера» В’ячеслава Пономарьова, який пішов воювати на боці сепаратистів.
— Колишню голову Слов’янської міської ради Нелю Штепу судять за сепаратизм уже восьмий рік… Від її позиції багато чого залежало у місті?
— Питання навіть не в тому, яку вона займала позицію. На мій погляд, Неля Штепа опинилася не в тому місці, де треба. Якби не було воєнних подій, то вона, можливо, увійшла б в історію міста як гарний мер. Але з початком війни треба було приймати чітке рішення, а вона виявилася не готовою. Хиталася: то підтримувала сепаратистів, то виступала за Україну.
— Вас не переслідували за проукраїнську позицію?
— До мене тоді не добралися, хоча я завжди підтримував проукраїнські заходи. Окупанти били точково. Знаю, що приходили до нашого організатора мітингів. Він вчасно виїхав з міста. До речі, перебрався до Тернополя.
— Добре, що Слов’янськ тоді вдалося звільнити…
— Російські окупанти залишили Слов’янськ, бо розуміли, що у них більше шансів утриматися в Донецьку, а не на периферії.
— Чи змінилася ситуація у вашому місті після деокупації?
— Суттєво змінилася. На святкування Дня Незалежності України після звільнення прийшло майже 3 тисячі осіб. Це вражаюча цифра, бо зазвичай на такі заходи гуртувалося максимум до 200 осіб.
— Люди усвідомили, що несе «русскій мір»?
— Мій знайомий, який раніше не особливо вирізнявся проукраїнським баченням, прийшов на мітинг з українським прапором. «Або буду ходити з українським стягом, або мене змусять ходити з чужим», — сказав. Для когось це стало прозрінням, але, на жаль, не для всіх. Навіть нині «ждунів» і сепаратистів у Слов’янську немало. Причин багато. Частина населення ототожнює себе з росією, бо народилася там або працювала, чи має там родичів. Частина дивиться російське телебачення, тому вірить їхній пропаганді. Цілеспрямована антиукраїнська політика росії робить своє. За статистикою, у Донецьку 48% населення за національністю — росіяни, у Слов’янську — 25%. При нормальній політиці України не було б сепаратистських настроїв. Але в нас антиукраїнство «леліяли» свідомо.
— Чи зміниться ситуація після масштабної війни?
— Не знаю. Все досить складно. Повинен бути «розбір польотів». Маємо чесно визнати, що треба покарати винних. Це найскладніше, бо винними будуть — сват, брат, кум… Загострення війни у 2022-ому році — це абсолютно бездарно профукані гіркі уроки з 2014-го. Влада в Слов’янську та інших містах на Донбасі мала зробити висновки. Почепили українські прапори, але нікого не покарали за зраду, за проведення референдумів. Альбер Камю писав, що влада після чуми, на жаль, не робить висновки.
— Чи комфортно вам у Тернополі?
— За рік ми помалу прижилися. Приїхали до Тернополя, бо сюди евакуйовувалась компанія «Контінентал», в якій працює наш син. На початках фірма забезпечила нам проживання в готелі. Згодом ми підшукали житло у місті. Дистанційно працюємо з дружиною в університеті. Паралельно я займаюся книгарнею. Це те, що дуже люблю! У книгарні в Тернополі я — адміністратор. Повернуся до Слов’янська, відновлю власну книгарню. Сподіваюся, це буде скоро. Ситуація на фронті складна, але впевнений, що Україна переможе. Іноді відвідую Слов’янськ. Зауважив під час останнього візиту, що у нашому 120-квартирному будинку вечорами світиться лише в 17 вікнах. У приватний сектор повернулося більше людей. У Слов’янську — наш дім, там — Україна. Повернемося. Вірю!
