Приводом до цієї публікації став невеличкий допис «Історія нашого Героя Андрія», поширений його автором Сергієм Стельмащуком у Facebook-групі Ягільниця-Нагірянка-Салівка-Хом’яківка.
Інакше б про 34-річного уродженця Нагірянки (після одруження мешкає у Мухавці), який нині після важкого поранення уже кілька місяців знаходиться в одному з лікувальних закладів Вінниці, навряд чи хтось найближчим часом би дізнався, окрім, звичайно, рідних та близьких. На нашу думку, бойовий шлях молодого чоловіка, котрий з початком війни повернувся з-за кордону захищати Україну і є одним із тих Героїв, хто ціною власного здоров’я зупинив рашистську навалу, вартий того, щоб про нього знало якомога більше людей. Тож, набравшись сміливості, зателефонували до нашого краянина, пише Чортків Сіті
«Війна застала мене в Польщі, – розповідає Андрій Завацький. – Тиждень перед тим саме поїхав черговий раз на заробітки. Однак вирішив одразу повертатися. Одночасно з моїм поверненням прийшла повістка у сільську раду, тож наступного дня з’явився у військкомат. 5 квітня вже був на перепідготовці у Львові. Невдовзі виїхали на Київ, а звідти нас відправили на Донеччину.
Воював у 214-му спеціальному штурмовому батальйоні OPFOR на посаді гранатометника. До речі, строкову службу також проходив гранатометником, служив у знаменитій 25-й ДШБ у Дніпрі.
Брав участь у звільненні Харківщини. Наш підрозділ вів наступ ближче до Балаклії. Пригадую, коли звільняли село Вербівку, взяли в полон «еленерівців».
У бригаді нас з Чортківщини cлужило п’ятеро. Солонський Денис з Давидківців – був кулеметником у взводі снайперів, загинув у жовтні минулого року. Двоє пропало безвісти. Я нині лежу з пораненням, хоча рахуюся в частині, фактично «в строю» залишився лише один Василь Сенчук.
На Харківщині довго не пробули. За декілька тижнів наш підрозділ перекинули до Дружківки, а звідтіля вже в район Бахмута. Відправлялись на виїзди на позиції – на добу-півтори, не довше, морози стояли під двадцять градусів. Під час одного з них мене й поранило…
Це було 27 січня під Кліщіївкою. Отримали завдання вийти на допомогу одній бригаді. З нами перший раз йшло 12 молодих хлопців… Раптом нас почали сильно накривати. Вирішили перечекати в посадці. Перед тим над нами літав дрон. Хвилин за 10-15 почались прильоти. Били з танка і мінометів. Мене поранило осколками в обидві ноги, руку і підборіддя. Якби ще й шию зачепило – на тому було б все… По два турнікети на ногах. На евакуацію довелося чекати з пів години, поки не припинились обстріли. Ще й медика смертельно поранило, до лікарні не довезли…
Спершу евакуювали до Бахмута у стабпункт, звідтіля в госпіталь у Часів Яр, де надали першу медичну допомогу. Потім – Дружківська лікарня, Новомосковська Дніпропетровської області, безліч операцій і нарешті доправили до Вінниці, де знаходжуся уже 3,5 місяця. Кисть правої ноги довелося ампутувати, через ліву осколок пройшов наскрізь. В одній руці пальці досі не згинаються. Про протез говорити ще рано, ноги все ніяк не гояться.
Хто підтримує у важку хвилину? Поруч зі мною завжди дружина Тетяна. Підприємець Сергій Стельмащук передавав різні медикаменти. Отець Дмитро Ненчин з Нагірянки приїжджав. Аграрій-меценат Василь Вислоцький з сином Тарасом – інвалідний візок привезли, моїх дітей з собою взяли – дев`ятирічну Алінку і 14-річного Дениса. ПАП «Фортуна», де працює дружина, постійно клопочеться, чи маю в чомусь потребу. Але наразі начебто все є…
Духом не падаю. Перші дні було важко, сильні болі дошкуляли, а тепер звик. До нас тут в палату хлопець часто навідується, на обох ногах у нього протези. Бойовий дух у нього «ого!». Показує, як їх одягати. Тут, у Вінниці, кажуть, теж непогані протези виготовляють.
Бойові побратими часто навідують, коли їдуть додому у відпустку чи повертаються на фронт. Постійно з ними на зв’язку, цікавлюся, як там у них справи. Розповідають, що багато молодих прийшло, вчать їх потроху. Біля Кліщіївки, яку ми утримували півтора місяця, наші просунулися вперед на сім кілометрів. Іноді можна почути: чи варто утримувати Бахмут. Як не варто? Просто так ніхто нашу землю віддавати не збирається!
Озброєння у нас – по собі можу сказати – на пристойному рівні. Мав у розпорядженні нового американського гранатомета, підствольник теж «штатівський», все екіпірування хороше тощо. Волонтери всіляко допомагають. Чортківських, щоправда, у нас не було, може, й не знали, що у бригаді служать їхні земляки, з Луцька регулярно приїжджали. Притула нам джип подарував, якась благодійна організація з Волині передала мікроавтобуса.
Що хотів би передати землякам-чортків’янам, які нині не на фронті. Необхідно готуватися до захисту нашої Батьківщини, бо хлопців потрібно буде з часом кимось замінити. І не треба боятися. Перші дні страшно, а потім звикаєш. Пригадую свій перший бойовий вихід… Пів року був, так би мовити, на жорсткій лінії зіткнення. Головне – не падати в паніку і все буде добре! Віримо в Перемогу і вона скоро неодмінно прийде!».
Фото з архіву Андрія Завацького
