У колах християнської молоді Тернополя Ірина Драгущак відома як учасниця комісії у справах молоді Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, а ще вона координатор спільноти «Українська молодь – Христові». Весела, комунікабельна, позитивна, з міцним патріотичним і християнським стрижнем. Свого часу християнська молодь архиєпархії довірила їй почесну місію – делегувавши на Всецерковний собор. А з початком повномасштабної війни дівчина організовувала роботу відділу забезпечення ДУК «Правий сектор» у Домі ветерана, а згодом мобілізувалась як доброволець. Нині Ірина – подруга Ластівка – змінила вишиванку на військову форму і бронежилет та разом з побратимами виконує бойові завдання на фронті. Історію захисниці розповіли на сайті Тернопільсько-Зборівської архиєпархії.
– Ірино, розкажи про себе, свої життєві орієнтири, стосунок з Богом та патріотичне виховання. Що тебе сформувало?
– Я – Ірина або ж Ластівка (у ДУК «Правий сектор» зберігається традиція псевд) – християнка, націоналістка, подруга, посестра, улюблена Божа дитина. Про орієнтири – все просто: служити Богу, Україні, людям, які поруч. Хочу проживати кожен момент змістовно. І вчуся любити, бо це єдине вартісне в житті. Це можливо, якщо відчувати Божу любов і дарувати її іншим. Мрію бути знаряддям у Божих руках. Пріоритетом сьогодні є вільна Україна і мої друзі, більшість яких на фронті. Україна – мій ковчег: допоки світ потопає у гедонізмі, споживацтві, розпусті, моя нація бореться за Життя, Свободу, Правду, звершує свій подвиг Любові. Щодо формації цінностей, то вона точно почалася з дитячих пісеньок «Добрий день, матусю Україно», маминих колискових, родинних історій про УПА і переслідувану УГКЦ. Далі – «Кобзар», історія України, мій парох о. Ілля та духівник УМХ о. Олег, молитва, організація «Тризуб» та «Правий сектор». Загалом, маю талант слухати, не пропускала катехизацій і всякої доброї науки.
– Відомо, що з перших годин повномасштабної війни ти активно волонтерила і могла б у цій діяльності бути корисною й далі. Що спонукало тебе мобілізуватися?
– Коли на першому курсі університету долучилася до націоналістичної організації, то мотивувалася бути в ієрархічній і злагодженій спільноті, де я знатиму, як і чим послужити Україні. Так було всі ці роки. Вишколи, тренування, просвітницька робота з молоддю, гарт характеру, братерство. Я розуміла, що особливо у час великих потрясінь та історичних подій тут знатимуть, що робити. Так і сталося. У Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор» був чітко розроблений алгоритм дій при повномасштабному вторгненні. Я відповідала за відділ забезпечення нашої шостої резервної сотні ДУК ПС, бійці якої виїхали у Київ зранку 24 лютого. Організовувати роботу відділу ми почали ще з початку місяця, розуміючи що ось-ось… Моєю величезною підтримкою стала моя родина, парафія та УМХівці. Ми всі разом працювали вдень та вночі у Домі ветерана і все вдавалося. Щотижня було кілька відправок до бійців: від продуктів – до амуніції, від медицини – до автомобілів. Масштаби були чималенькі. Згодом ДУК, що вже налічував сім батальйонів добровольців, офіційно приєднався до Збройних Сил України, утворивши окрему військову частину. Тож потреба у таких масштабах волонтерського забезпечення зникла, бо з’явилося державне. Оскільки ДУК сьогодні творить окрему військову частину, то завдань тут вдосталь. Війна – це етап нашої боротьби за благо української нації, за саме її буття. Якщо ворог наступає, тож і долаємо його зі зброєю в руках. Мені було важливо стати частинкою цієї військової братерської родини. Послужити тим, чим зможу.
– Як твоє рішення сприйняли батьки, друзі?
– Мені виглядає, що всередині себе і я, і друзі, і рідні розуміли, що то мій послідовний вибір. Багато років я запам’ятовувала кожен момент величі недільних та святкових Літургій, тепло та особливу атмосферу Святого вечора чи Великоднього сніданку у колі рідних, бо усвідомлювала, що настане час, коли мені цього дуже бракуватиме. Тож, знаючи мою життєву позицію і цінності, не думаю, що це стало для когось потрясінням. Мій тато теж доброволець, зараз ми навіть в одному підрозділі. Брат розумів, бо ми з ним однаково мислимо. Мамі, бабусі з дідусем було важко мене відпустити, проте я знаю і відчуваю, що вони мене розуміють. Їх любов і молитва – моя твердиня.
– Чим займаєшся тепер?
– У різні періоди завдання були різні. Зараз я в артилерійському підрозділі батальйону ім. Т. Бобанича «Хаммера», відповідно нашої 67 ОМБр ДУК. Я навідник гаубиці, а також допомагаю в управлінні вогнем у командному пункті.
– Розкажи про своїх побратимів, у яких умовах живете?
– Мої побратими – то мій скарб. Дуже ціную братерство, що є в ДУКу, вмотивованість, служіння одне одному і Україні – відповідно. До прикладу, ми звертаємося один до одного «друже» і «подруго». У нас діє заборона на «ниття». Живемо у будинках людей, які виїхали з Донбасу, і відповідно маємо добові чергування на позиціях. З весняним сонечком стало значно простіше, бо тепліше…
– Яким тобі, як людині, котра перебуває на передовій і бачить із середини весь процес, видається налаштування людей у цій війні?
– У наших бійців достатньо мотивації, сил, аби продовжувати воювати. Стільки, скільки буде потрібно. Коли читаємо соцмережі, часто стає прикро, що мотивації серед цивільного населення все менше і огидно читати про те, як на вулицях чоловікам вручають повістки і вони на це скаржаться. Нас потрібно буде замінити, як і інші батальйони, бо є така страшна фраза «люди закінчуються», а боротьба конечна. Є Україна або її нема – це наша з вами відповідальність. Усієї нації, всіх громадян, а не лише окремих групок вмотивованих, як було впродовж попередніх 8 років. Треба завершити все, що належить нашому поколінню, не шкодуючи себе. Хоч буває вкрай важко, особливо коли втрачаєш друзів.
– Чи були у тебе плани, які поламала війна?
– Ні. Зовсім не сприймаю війну, як щось випадкове чи не потрібне. Всьому свій час. Ми творимо історію, воюємо в центрі Європи за високі цінності – за найсвятіше – Україну. Які особисті плани можуть бути більшими за це?
– Що допомагає тобі триматися емоційно?
– Ми всі виснажені емоційно. Я теж. Чекаю допоки розквітнуть квіти – краса допоможе. Також допомагає спілкування з близькими по духу людьми бодай телефоном, та значно краще поруч. А ще молитва. На жаль, капеланів мало і немає можливості живої участі у Літургії. Вірю, що Церква над цим працює.
– Ця війна змінила щось у тобі особисто? Адже, з одного боку, кристалізуються цінності, з іншого – приходять важкі випробування на міць наших цінностей… Як встояти, на що орієнтуватися християнину?
– Я зосередилася на найважливішому. Найглибші цінності беруть гору. Прошу Бога, щоби керував мною, щоби виконати все, що маю зробити. Цього року вчуся жити моментом, цінувати зустріч. Життя – момент. І єдине, що варто встигнути у цей момент, – любити. Християнину – міцніти у вірі. Абсолютно довіряти Богу, Його Слову. Коли не залишається нічого – діє тільки віра. Все матеріальне меркне, сенс втрачається, коли чаша страждань переповнена. Тільки віра у кожне слово Писання. Віра, що смерть – то не кінець. Є Воскресіння. Я мрію прожити гідно, щоб обійняти друзів у Царстві Небесному. Бог запитає нас про нашу націю, а герої і святі проведуть її у Вічне життя. І навчитися говорити з Богом щодня, пильнувати чисте серце, аби Бог міг в Ньому діяти: як у щоденних справах, так і у критичний момент.
– Більшість твоїх дописів у соціальних мережах мають християнське спрямування. Скажімо: «Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, кожна людина й весь народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. Особливо у найтяжчих життєвих ситуаціях, великому нещасті, терпіннях і боротьбі, віра в Христа дає найсильнішу, часто єдину й певну поміч. У тому напрямі мусимо найперше звертати наші думки й серця, коли думаємо про допомогу своєму народові в його важкому, але благородному змаганні за правду й волю…» Що насправді хочеш донести цими дописами?
– Це цитата Степана Бандери. Звертатися до мудрості того покоління – дуже важливо й актуально, бо вони передавали ще важчі випробування. Війна виявляє цінності. Не поверхневі, а глибинні. Християнські цінності – це не “бути чемним” чи “мати добрі манери”, а довіряти Богу, бути відважним, мужнім, бути готовим віддати життя за друзів. Бог не обіцяв легкого життя – Бог давав випробування, і всі, про кого читаємо у Святому Письмі, переносили страждання, але були щасливі, бо “радійте і веселітеся – нагорода ваша велика на Небі”. Насправді тут треба більше проповіді, бо хочеться, щоб усі знали Христа. Капеланів вкрай мало – таких, щоб були завжди поруч, зовсім одиниці. Тож свідчення життя християн, що тут живуть, ціннісно важливе та дієве.
– У звичному житті ти завжди була усміхнена, жартівлива, оптимістична. Чи щось у цьому плані змінилося?
– Ні. Без радості – ніяк. Забагато регочу, коли дивлюся репортажі, в які потрапляю. Можливо, безтурботність зникла, принциповість додалася.
– Яким бачиш майбутнє України?
– Україна має бути самостійною національною державою, жити своїми цінностями і принципами, не чиїмось глобалістичними інтересами. Ми сьогодні є сильними і стресостійкими, хоча залежні від іноземного озброєння та платимо найвищу ціну за свободу – життям найкращих людей. Тож Україна повинна бути лідером на міжнародній арені, не боятися творити нові союзи та партнерства, базовані на справжніх цінностях. Війна показала, хто є нам друзями насправді. Допоки ми воюємо фізично з орками, нашу націю зухвало намагається зруйнувати інше зло – неомарксизм – гендерна ідеологія, що нам несе моральне виродження, ще більшу демографічну кризу, позбавлення свободи слова, віри, виховання дітей. У Верховній Раді зареєстрований черговий закон про «одностатеві партнерства» та постійні вкиди про перевиховання дітей за руйнівними ідеологемами. Це не менш важливий фронт боротьби за життя нації. Ми ж воюємо за майбутнє дітей, за державу, що дбатиме про сім’ї і родини, бо вони основа нації.
– Що будеш робити після того, як ми переможемо?
– Буду дбати про славу полеглих побратимів і їх сім’ї, виховувати молодь на християнських засадах. Хочу повернутися на східні терени і організувати тут змістовні табори для дітей. А якщо ще приземленіше – хочу в кав’ярню на Валовій і довго розмовляти з подругами про любов…
Розмовляла Надія Шподарунок
