Військовослужбовець 83 батальйону бригади територіальної оборони Артем (позивний — Турист), як і багато добровольців, вперше до рук взяв зброю в лютому 2022 року. Не чекаючи на повістку разом з сотнями тернополян зголосився у ТЦК та СП, щоб захистити Україну. Вдома залишились доньки, незавершені справи та робота. У мирний час він був директором будівельної компанії та виконробом, споруджував висотні будинки, а в лютневі дні не зміг стояти осторонь, коли в країні розпочалось повномасштабне російське вторгнення.
– 26 лютого записався до добровольців 105 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, а вже 12 квітня виконував бойові завдання на Харківщині. Жодного бойового досвіду, навіть служби в армії до цього не мав. Опановувати зброю й тактику ведення бою довелось в дуже короткий термін, практично з нуля, – розповідають історію бійця на сторінці 105 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Перші завдання були десь на третій лінії оборони, хоча легкими їх не назвеш: прильоти, фосфорні бомби, нескінченне копання окопів, усе відбувалось під обстрілами. А також чергування на блок-постах та військова техніка, на якій ми вчились по ходу. За той час ми ще краще здружилися у підрозділі, пройшли бойове злагодження для подальших, складніших завдань…
Перші такі завдання були в районі Барвінкового. Місто тримало оборону, а ми готували позиції, щоб зустріти ворога у разі прориву. Згодом, наш батальйон отримав бойове розпорядження вирушити на Донеччину, позиційно ми опинилися ближче до ворога та трохи далі від української артилерії. Виходи на «нуль» далися не легко, але завдяки більш досвідченим бійцям, ми вчилися на ходу. Розбомблене село, з деінде вцілілими хатами, покинуті собаки, коти, свині, що шукають їжу, той сморід від трупів як прикопаних москалів, так і вбитих від обстрілів тварин досі згадується і подразнює ніс… Там ми вже відчули всі випробування війни, там ми отримали перші втрати… Додому вдалося вирватися у коротку відпустку на 10 днів після пів року служби, — розповідає Артем.
А далі – позиції, ліс, що мав форму Слона, безліч ворожої техніки, і сила, яка тиснула щодня на бійців десантних бригад, що були як старші брати та тримали визначені ділянки фронту.
– Коли ми пішли в наступ, нас супроводжувала радість, гордість від того, що ми перемогли в дуже складній битві, де ворог був на рівні, але наша сміливість і віра додавали нам сил.
І так, щодня, крокуючи Донецькими та Харківськими землями, ми йшли вперед, аж поки в жовтні минулого року не отримали наказ тримати лінію за річкою Оскіл на нульовій позиції на одному із напрямків фронту. Там я й отримав поранення. Були спокійні дні, а були й найгарячіші дні, ночі, коли виглядаєш за пересуванням ворога у тепловізор чи бінокль, а потім відкриваєш вогонь. Адже твоя пильність – це сон і життя побратимів.
В той день, коли у мене влучив осколок міни, ми декілька годин вели важкий бій проти ворога. Тоді ми не знали, але потім з’ясувалось, що в наступі брали участь російські спецназівці. Атаку ми відбили. Дякуючи Богу та побратимам, які під обстрілами змогли добре поставити турнікет та евакуювати мене до шпиталю, перемагаючи «не можу», «важко», я залишився живий. Таке не забувається, таке у пам’яті на все життя, – продовжує.
Артема чекає чергова складна операція, далі реабілітація. Але на запитання: «Ви хочете повертатись з такою травмою до побратимів і знову стати на захист Батьківщини?» він відповідає: «Рана загоїться, я повернуся у стрій, до своїх, перевірених у боях, товаришів. Війна ще не завершена, мусимо ворога бити разом і до кінця, аж до повної перемоги…».
