Уже кілька десятків волонтерських поїздок здійснив із командою волонтерів кременчанин двадцятирічний Володимир Крутевич у місця, де потрібна допомога людям, котрі постраждали від війни. Нещодавно із командою повернулися із чергової волонтерської поїздки із південного-сходу України.
З кожної поїздки у Володимира залишаються фото. От щойно звільнена Київська область, квітень 2022 року, – пише kremenets.city.
Володимира, не дивлячись на його ще зовсім юний вік, уже багато знають в Кременці та на Кременеччині. 20-ти річний кременчанин, студент Київського ВУЗу, художник, спортсмен-армреслер, пошуковець, волонтер.
А почалося волонтерство з початком повномасштабного вторгнення. Тоді друзі та віряни церкви вирішили створити команду для здійснення волонтерської допомоги населенню, яке постраждало від війни, від російської окупації, жителям в прифронтових районах України, військовим, які тримають передній край оборони країни.
— Команду створили і спробували, але наша діяльність тоді була несистематизована, оскільки не було відповідного досвіду, не було жодних планів. На створений кременчанами благодійний фонд «Погляд», з-за кордону почали привозити велику кількість допомоги, яка накопичувалась, куди і як їхати було ще не відомо. Спочатку вивчали досвід інших волонтерів і їх фондів. Паралельно, вагому кількість допомоги надавала громада Церква християн віри євангельської міста Кременець. Почали долучатись іноземні громадяни та українці з-за кордону.
Так, зокрема громада Церкви ХВЄ, допомагала і допомагає продуктами домашнього виготовлення та консервування, а також коштами для пального. Уся допомога яка поступала від іноземців та українців з-за кордону, а це країни Європи й Америки, також йшла і зараз витрачається на паливо, — каже Володимир.
Команда уже здійснила більше двох десятків поїздок. Тепер мають досвід, а свою роботу планують і систематизують.
— Тепер ми допомогу вже веземо великими партіями і в більшості адресно. Безпосередньо наш фонд матеріальну допомогу не закуповує, а все що необхідне надсилають у Кременець закордонні донори, з якими співпрацює фонд. А уже наша команда здійснює перевезення допомоги в деокуповані території та прифронтові смуги, де наші війська тримають оборону. Маршрути, куди їхати плануємо вже ми, з врахуванням напрацьованих зв’язків за результатами попередніх поїздок.
Зараз ми возимо допомогу великою вантажівкою, яка транспортує 7 – 8 тонн, відповідно і розхід палива значний, адже дорога далека. Це, ще від початку нашої діяльності ми возили невеликими авто, але тоді ще не було налагоджено зв’язків, та відповідних транспортних засобів і переконаність в їх необхідності. Зараз уся допомога, котру надсилають з-за закордону, іде значними об’ємами, відповідно і від об’єму, потреби та маршруту і ми підбираємо транспорт.
Розповідає, що великий автомобіль в прифронтовій зоні є потенційною ціллю, як для ворожої артилерії так і ДРГ ворога.
— По приїзду до прифронтової смуги ми розвантажуємо вантажівку в найбільш зручному та безпечному місці, це може бути на подвір’ї церкви ХВЄ, або на якійсь базі, де можуть прийняти для тимчасового зберігання матеріальні цінності, для цього узгоджуємо ці питання із місцевим волонтерами або представниками місцевої Церкви християн віри євангельської. Далі, визначаємося із маршрутом руху по населених пунктах, розфасовуємо допомогу і розвозимо уже малолітражним автотранспортом.
В прифронтовій смузі доводиться проїжджати блокпости, спілкуватися з місцевими правоохоронцями, попри яких важко проїхати непоміченими.
— Нам часто виділяють допомогу і супровід, а в деяких випадках не допускають рухатись в тому напрямку, куди ми запланували, оскільки там небезпечно, про що нас попереджають. З особливою приємністю завжди згадую, коли починають сяяти обличчя наших бійців на блокпостах, коли це 3-4-та година ночі і їм даруєш по баночці напою-енергетика, чи щось солодке, радіють, як діти.
Загалом, тепер усю волонтерську діяльність, там в прифронтовій смузі, розділяє на три основних складових. Це — соціальна робота, безпосередня гуманітарна допомога місцевому населенню, донесення Слова Божого до людей, це коли у нас в місії є представник нашої Церкви ХВЄ, і третій напрямок роботи — це матеріальна і моральна підтримка військових.
— Так, два-три дні ми виділяємо для соціальної роботи, так ми називаємо безпосередню допомогу місцевому населенню. Для того доводиться возити допомогу в різних умовах, на різні відстані та що важливо на різні відстані від лінії фронту. Їздили ми і за десять кілометрів, і п’ять кілометрів від ліні фронту, а бувало і лише три кілометри, коли чути було артилерійську канонаду. Чому аж так близько до лінії фронту, а тому, що там теж проживають люди, і ми їздимо саме до них. Там не працюють магазини, і виживають там люди лише завдяки волонтерам. Чи страшно? напевно так, але ми в русі і уваги не звертаєш відразу, нам з’їздити туди і назад, а їм, людям там залишатись жити…
Про те, кому там допомога потрібна найбільше, розповідають місцеві жителі.
— Цим ми економимо багато часу і палива, оскільки якби ми їздили по населених пунктах, дорогах і про це запитували у величезної кількості людей, це було б і небезпечно, і довго. Від нашої церкви ми передаємо людям продуктові пакети, домашні вареники, солодощі. Люди дуже хочуть домашньої їжі. Там, біля смуги бойових дій людям з багатьох причин вкрай важко приготувати таку домашню їжу, як котлети, вареники, смаколики, все більше використовують консерви, напівфабрикати, все те що довго зберігається і легко перевозиться волонтерами.
З місцевою владою майже не співпрацюють. У них свій об’єм роботи, величезні масштаби території і населення, яке потребує допомоги, адже є населення, що повертається додому, а є що евакуюються.
— Особливо складна ситуація в нещодавно деокупованих районах, отож, зрозумівши що місцевій владі просто не до нас, а тратити свій і їх час на тривале узгодження дій, а ще з елементами бюрократії то не варто в даний час, працюємо автономно.
Розповідає про донесення Божого слово до людей.
— Люди цього потребують там, адже багато храмів закрито, пошкоджено, знищено. Коли у нас в поїздці є людина із нашої Церкви ХВЄ, вона і спілкується з людьми.
Матеріально та морально підтримують військових. Часто бувають у кременецьких тероборонівців.
— Доводилось відвідувати нам з командою багато інших військових підрозділів на Харківщині, Луганщині, Донеччині, Херсонщині. Там нас зустрічали, охороняли, супроводжували, також було приємно надзвичайно.
У наших тероборонівців й у інших військових де ми були, із їжею все добре. Але, багато важливим є моральна допомога, хорошими новинами та переданими особистими речами від знайомих, ну і, звичайно, коли якась трішки техніка підвозиться. Хоч ми спеціалізуємося в основному на гуманітарній складовій та продуктовій допомозі, але окремі замовлення виконуємо і у тому числі бувало і з БПЛА та приладами допомогли.
У одному з визначених місць зустріли екс мера Кременця, майданівця Романа Ванжулу із побратимами.
— Поділились продуктами, новинами, привезли їм газету «Діалог». Коли зустрічаєш земляків там на фронті, це особливе почуття, це ніби приїжджаєш в частинку Кременця, відчувається наш кременецький колорит, і в мові, і в побуті, усім приємно, ділимося враженнями та побажаннями. Багатьох впізнаєш, так цікаво буває. Адже усі в більшості вусаті і бородаті, але впізнається силует, хода, голоси і це приємно, відчувається, що свої. Настрій у наших військових з Кременеччини, — бойовий, піднесений. Всі зазначають, що тут вони до кінця, тобто до перемоги України. Так складнощі бувають усякі під час служби, особливо все залежить від ділянки фронту і ситуації там, від погоди. Відповідальність і напруженість, ось це додається до їх настрою в складніших умовах.
Стосовно мови спілкування військових, то наші земляки українською, всі команди і навіть в критичних ситуаціях.
— А ось в інших підрозділах майже сімдесят відсотків військових, які із зброєю захищають Україну, їх рідна мова російська. Так, вони стараються розмовляти українською і хочуть, але бувають моменти, коли йде бій і треба швидко подавати команди чи інформацію, переходять на російську. Але вони розуміють, що так їх виховували і навчали в мовному сенсі, але вони справжні патріоти України і тут відстоюють державність саме України.
Каже, що населення зустрічає з радістю.
— Зустрічають в переважній більшості з радістю. Більшість висловлюють свої думки в підтримку України відкрито і щиро. Є такі, що відповідають загальнозначущими реченнями, не заявляючи свої чіткої позиці, напевно бояться, а є що таким чином приховують свої антиукраїнські настрої. Але це вже таке, наша місія гуманітарна, допомагати усім цим людям.
Дуже цікаво розмовляти, слухати розповіді, враження місцевого населення, адже вони є очевидці усіх подій. Важливо напряму чути те, що людина переживає. Майже в кожного є втрати із числа сім’ї або родини
Пам’ятаю, коли ще з початку ми їздили на Київщину після її звільнення в Бучу, Ірпінь, і слухали розповіді місцевих, від цього було не по собі. Відверто «мурахи по шкірі». Це ж, одна справа чути інформацію про події там із ЗМІ, а зовсім інше — слухати від очевидців, це боляче і страшно навіть чути їх розповіді. Такі ж розповіді від населення в уже на деокупованих територіях України. Особливо, вражають про загиблих членів родини чи сусідів, знайомих, яких, як вони розповідають, лише щойно бачили живими, а вже побачили, або знайшли мертвими, а дехто і міг бачити, чи чути, як вони загинули. Передають свої емоції, розуміючи, що це могло статися із ними. Але це треба чути від них і вислухати їх. А вислухавши такі розповіді, треба доносити до суспільства, адже всім треба знати, що таке війна загалом, війна сучасна і, звичайно, війна росії проти України. До 24 лютого 2022 року більшість людей не вірили, що росія, країна сусідка вирішить напасти на Україну. Особливо важко слухати розповіді очевидців про поведінку та звірячі злочини російських військових проти українців. Про це люди розповідають із жахом, і такого вони не очікували.
Волонтери побували у багатьох місцях, всюди руїни, наслідки бойових дій ніби виглядають схоже, адже в дійсності мають свої особливості.
— Ось для прикладу, у Харківській області, за кілька кілометрів від кордону з росією, місцеві жителі розмовляли з нами чистою українською мовою, що нас дуже приємно здивувало. А, у цілому, то усюди місцеві розмовляють так, як вони і розмовляли до війни, проте ще жоден не сказав, що не розуміє українською, тобто мова не була завадою спілкуванню.
Також, і що основне, на мою думку, місцеві повністю відчули на собі і змогли оцінити ставлення до них і поведінки армії «братського» народу, тому усі хто до війни сумнівався, тепер щиро впевнилися в тому, що вони українці і, що найкраща країна, то – Україна.
