На околицях Бахмута загинув рекордсмен України, військовослужбовець із Хоросткова Василь Шевчук. Йому було 59 років. Унікальний чоловік, знакова постать для всієї Тернопільщини. Пан Василь велику увагу приділяв спорту та здоровому способу життя, мав загострене почуття справедливості, був щирим патріотом України. Хоростківчанин дивував незвичними рекордами.
Так, встановив рекорд «Найшвидше подолання дистанції навколо Тернопільського ставу взимку без верхнього одягу в історії Тернополя». Пробіг босоніж дистанцію 9 км за 1 годину 14 хвилин 56 секунд. 28 серпня 2016-го 63 рази за хвилину відтиснувся від підлоги на двох пальцях обох рук. Цей рекорд зафіксований «Книгою рекордів України». 28 серпня 2017-го до дня міста Тернополя 50 разів відтиснувся на п’яти цвяхах, вбитих у дощечки. А 5 жовтня того ж року відтиснувся 38 разів від підлоги з опорою рук на ножах і з опорою ніг на цвяхах. Ці рекорди зафіксовані у «Книзі рекордів Тернополя». У січні 2019-го для встановлення рекорду пролежав під снігом 20 хвилин 6 секунд, при цьому був одягнений лише у шорти, а під сніговим покривом перебував повністю, з головою. 6 лютого 2022-го увійшов до Національного реєстру рекордів у номінації «Найдовша відстань зимового забігу з голим торсом». Подолав дистанцію навіть довшу, аніж планував — 43 кілометри.
«Василь був непересічною особистістю — великий життєлюб, спортсмен, рекордсмен книги рекордів України, активіст і громадський діяч. Відчуваючи покликання боротися за свободу та незалежність країни, пішов добровольцем у ЗСУ», — висловили співчуття у Хоростківській міській раді.
Для багатьох новина про загибель українського рекордсмена стала справжнім шоком і потрясінням. Після загибелі пана Василя його донька Тетяна написала в соцмережі відкритого листа до тата. Кожен рядок, кожне слово її допису зачіпає за живе, зворушує до сліз:
«Для тата. Ти мій Герой! А нещодавно героїнею для тебе була я.
Ти дуже мною гордився і я знаю, що будеш гордитися звідти! Я буду сильною, я не здамся, бо я вся в тебе.
Рік 2020. Осінь. Жовтень місяць. Ще цей період називають cancer month. (Завжди було страшно чути ці слова).
Коли всі боялися померти від вірусу Корона, я боялась померти від раку.
Ультразвук. Мамограма. Втрачаю свідомість та німіють ноги від страху. Біопсія. Діагноз: «breast cancer her2 positive stage2.»
Злоякісна пухлина молочної залози 2 стадії.
Шок, біль, страх, пошук онколога та хірурга. Підготовка документів та здача енних аналізів, безконечні медогляди.
Листопад. Перша операція. Підшкірна порт-система для хіміотерапії готова.
17 листопада. Перша хімія. 6 годин капання.
Через пару годин жахливі болі в тілі. Хотілося вити від болю, від страху, з розпачу. Два тижні хімія вбивала все здорове в моєму організмі та давала всі можливі побічні ефекти. На третій тиждень ставало легше. Почало випадати волосся. Підстриглась.
Наступна хімія. Брат поголив мені голову. Стрес. Відчай. Почали відмовляти ноги, злазити нігті, алергія навколо очей, втрачався зір, chemo belly, пропадали м’язи, біліло тіло, кров із носа, слабкість, металевий смак їжі, припливи, менопауза в 29. Кожні 21 день новий сеанс хімії та нові побічні ефекти. 6 сеансів сильної хімії отримало моє тіло. Потім ще 15.
Здавалось, що я просто помираю кожного дня. Не було сил ні вставати, ні ходити, ні піклуватись про себе.
Лише підтримка чоловіка та рідних допомогли мені витримати цей невимовно важкий шлях.
Ти завжди казав: «Ще трошки, доню. Ти мусиш! Завтра буде краще».
Ми складали вірші та порівнювали, чий кращий. Ми згадували відомих та простих людей, які попри недугу, залишались сильними та мотивували інших. Ти розказував смішні історії, щоб я відволікалась. Ти зі мною плакав, підтримував, вірив, що я зможу. А ще, ти жартував, що в мене тепер два дні народження і моє життя стало ціннішим на 3 мільйони доларів. Часто я казала, що в мене все добре і мені краще, щоб не було гірше тобі. Але потім я дзвонила мамі й ревіла гіркими сльозами, шукала відповіді, чому я і за що. Я дуже боялася, що не зможу тебе більше побачити, обійняти, показати свої шрами, показати свої фото без волосся.
Тому брала себе в руки і боролась далі.
Крики, сльози, думки про самогубство, страх смерті стали моєю денною рутиною. Довгі сеанси з психологом допомагали.
Друга операція, важка, тривала 4 години.
Double mastectomy. Місяць реабілітації та страшних мук. Знову нестерпний фізичний біль.
Також удалили сім доброякісних лімфовузлів (думали злоякісні) і я чую новий діагноз. Не здатність повністю піднімати руки вверх. Сеанси зі спеціалістами. Нестерпний біль.
Я починаю сама розробляти руки. День за днем були кращі результати. І ось під час обстеження я показую майже ідеальний результат рухливості рук. Всього за місяць. Ще через пару тижнів я повертаюся на тренування та досягаю ще кращих результатів.
Через 5 місяців наступна операція. На жаль, невдала, через некомпетентність хірурга. Знову розробляю руки. Шукаємо іншого пластичного хірурга.
24 лютого. Так, саме в цей день, коли росія напала на мою Україну, я їхала на останню операцію. Ніколи не забуду того дня. Ще більший страх, страх за батьків, страх не прокинутися від анестезії і не почути рідних.
Досі згадуємо, як прокинувшись після анестезії, першим, що я спитала в медсестри, було, чи не закінчилась війна.
Тоді страх був лише за рідних в Україні.
Я не могла повірити, що мої муки ще не закінчилися. Так як надіялась, що 24 лютого моя «війна» закінчиться. Але москаль приніс іншу біду.
В Україні повномасштабна війна!
Через пару днів після операції з дренажами з двох сторін я їду в Вашингтон на український мітинг, щоб підтримати Україну!
Я вистояла до кінця, зціпивши зуби від болю в тілі.
Наступні тижні ми з чоловіком вдень і вночі пакували посилки з допомогою для України. Згодом, долучились інші та хоростківчани.
Нам вдалось отримати більше 9 палетів медичної допомоги від лікарні, в якій я лікувалась. Переживання за рідних та друзів в Україні були сильнішими, ніж біль після операції.
Я знову розробляю руки, через місяць повертаюсь на тренування, щоб покращувати результати рухливості рук та повернути тіло в форму.
(Зараз рухливість двох рук 100%.)
Ти хотів прилетіти, але сказав, що спочатку виконаєш свій обов’язок перед Україною. Я називала тебе егоїстом, а люди — Героєм. Ти обіцяв бігти марафон у Нью-Йорку. Ти обіцяв повернутися живим. Ти обіцяв піти в гори всією сім’єю. Ти обіцяв зробити все можливе, щоб ми мали куди повернутися. Я знаю, що так і було. Ти завжди казав, що підеш перший, закривши собою молодшого. Ти завжди будеш прикладом у всьому для мене, моїм Героєм. Твоя любов до життя вражала всіх. Ти передав мені любов до спорту, і завдяки сильній фізичній підготовці моє тіло витримало 21 сеанс хіміотерапії.
Ти пишався мною! Ти завжди знав, що я сильна духом і не боюсь викликів долі. Я буду сильною далі: для чоловіка, для мами, для брата. Буду любити життя так, як його любив ти.
17 березня я готуюсь до свого першого забігу, про який так і не встигла тобі розказати, а тебе готують до похорону. Торік у лютому ти присвятив мені свій рекорд, пробігши дистанцію без верхнього одягу. Цей рекорд має особливе значення для мене. Таким чином ти показав свою підтримку та гордість за мене. 19 березня, в день твого похорону, я присвячую тобі свій перший забіг. Через сльози і біль я зберу себе докупи, як ти тоді, тату.
Люблю тебе, мій небесний ангеле! Оберігай мене з небес!»
