У перший день повномасштабної війни морпіх з Бережан підірвав Генічеський міст на Херсонщині ціною свого життя.
Мати Героя України Орися Качмарик розповіла Суспільному, як прожила рік без сина.
Ваша дочка Наталія минулого року, спілкуючись з нами сказала, що першою реакцією на вчинок Віталія була злість. І щоб прийняти вибір брата їй знадобилося пів року. Якою була ваша реакція, коли дізналися про вибір сина і чи одразу прийняли його?
Так, він зробив правильно, я прийняла це. Я собі от вже думала, як би я вчинила в цій ситуації, я би вчинила так само, коли б зрозуміла, що від мене залежить багато життів. На той момент, на ранок 24 лютого хлопці, мабуть, вже розуміли, що відбувається. Це ми, цивільні люди, не розуміли і не хотіли вірити в те, що почалася повномасштабна війна. Я думаю, що він зробив правильно.
У той час ви працювали за кордоном. Коли востаннє спілкувалися з Віталієм?
23 лютого ввечері, це було о 21:30, дивлюсь – не дзвонить до мене. Я завжди як мама дзвоню: “Сину, що ти там, як?”. Чую, голос сумний. Кажу: “Що таке, сину?”. – “Та, мамо, що не знаєш, що?”. Я кажу: “Чую, що буде щось відбуватися”. Але потім сказала йому, що все буде добре. І 24 лютого зранку, десь о 5:00, дзвонить моя мама і каже: “Орисе, війна! Де наш Віталік?”. Я зразу почала телефонувати йому, він не брав слухавки, повідомлення не читав, але я все одно написала. Думаю, прочитає, але не дочекалася нічого.
Звідки дізналися про загибель сина?
Це було 24 числа, я не знала, що його немає. Пішла до церкви, помолилася, поставила свічку за здоров’я. Перед тим, як виходити з дому, на балкон прилітає голуб. Я ще так глянула, думала, звідки той голуб взявся? Ніколи не прилітав. Я ще раз глянула. Думаю, Господи, якась, мабуть, добра звістка. Може дасть чути про себе. Весь вечір видзвонювала, шукала номери лікарень. Думала, можливо поранений, десь же він мусить бути. 25 лютого зранку, коли я заснула, сниться мені Віталій в такому сяйві в білій футболці. Сниться і усміхається, щось мені розказує, а я зла на нього, кажу: “Сину, де ти є? Я ж тебе шукаю, тебе ніде нема!”. Цей сон закінчився, я пішла на роботу, дзвінок від дочки, вона каже: “Мамо, нема нашого Віталіка, ми його побачили по телебаченні, загинув”.
Сьогодні минає рік з дня загибелі Віталія. Як прожили його без сина? Хто допоміг вам впоратися із втратою?
Я дякую людям, матерям, таким як я, які втратили синів. Дякую одній вишивальниці, вона з Кам`янки-Бузької, вишила портрет Віталіка. Вона каже: “Думаю, вишию портрет одного з героїв і, ви знаєте, ваш Віталій мені так зайшов в серце. Думаю, спробую вишивати. Дівчата швиденько роздрукували портрет. Почну з лиця, якщо воно вийде швидко, значить добрий знак. Я почала вишивати цей портрет і в моменті його закінчила”.
У кімнаті Віталія і досі дуже багато його особистих речей. Чи часто сюди заходите, що думаєте, про що нагадують ці речі?
Так, це його кімната, його диван, його шафа, його стіл комп’ютерний. Я нічого майже не переставляла. Збереглися дві вишиті сорочки, одну вишила його бабця Оля. Також є його берет, який привезли побратими Віталія вже на похорон. Він ним дуже дорожив, тому що в морпіхів є нагородження оцими беретами. Вони мають спочатку пройти якісь певні випробування, а потім вже їм дають цей берет. Одного разу Віталій приходить до мене і каже: “Мамо, подивись на цю медаль”. Я читаю – “Заслуга за бойові дії”. Кажу: “А звідки вона в тебе?”. І тоді я дізналася, що він був вісім місяців в АТО, я аж присіла, кажу: “Як я не знала?”. Він мені багато чого не говорив.
На фотографіях Віталій завжди усміхнений.
Ці фотографії для мене дуже цінні. Особливо дитячі. Він був звичайним хлопчиком.
Ваш син – Герой України, на його честь перейменовують вулиці в різних містах, зокрема, в Мукачево. Також нещодавно на його честь перейменували вулицю в Бережанах, на якій ви живете. За кордоном про Віталія також пам’ятають. У Чехії в його честь назвали міст, у польському Лешно він почесний громадянин. Як ви вважаєте, чи достатньо ми робимо для того, щоб вшанувати пам’ять про вашого сина? І що ще потрібно зробити, щоб про нього не забували?
Мабуть, нічого не треба більше робити, головне запам’ятати, залишити це в своїх серцях, а воно само собою буде потім приходити і буде згадка про нього завжди. За почесті, звісно, дуже дякую, це важлива справа, яку роблять для моєї сім’ї. Але я думаю, що найкраща згадка – це просто помолитися.
Якби зараз у вас була можливість поговорити з Віталієм, щоб сказали своєму сину?
Синочку, я тебе дуже люблю, дитино моя. Ти моє сонечко, ти моя радість, ти моя гордість. Знай, що я тебе ніколи не забуду, ти завжди будеш в моєму серці. Але я пишаюся тобою, сину, ти вчинив саме так, як ти вважав за потрібне. Ти зробив правильно, дитино. Я думаю, що твій подвиг не забудуть, будуть згадувати наші онуки.
Також я хочу звернутися до матерів, до усіх, хто втратив своїх найдорожчих дітей, – тримаймося! Єдине, що ми можемо зробити на сьогоднішній день, це молитися, молитися за наших дітей, молитися за нашу Україну, молитися за тих, хто сьогодні на полі бою, тому що це наймогутніше, що ми можемо зробити.
Зараз ви повернулися з-за кордону і плануєте жити тут, у Бережанах. Чому прийняли таке рішення?
Тут моя земля і найголовніше, що тут мій син. Я поряд біля нього. Я маю змогу приходити до його могили. Раніше я приходила на кладовище майже щодня, а потім я собі подумала, можливо, він не хотів би, щоб я щодня ридала тут, бо завжди хотів бачити мене усміхненою. Я обіцяла йому бути сильною, але не завжди виходить.
Віталій Скакун загинув 24 лютого 2022 року. Він підірвав Генічеський міст, зупинивши наступ російських військ.
