«Підшукайте десять пар чобіт для наших військових», — просить у продавця голова Козівської громади Сергій Добалюк. Приглядається, чи добротні. Козівські волонтери від координаційного центру готуються в дорогу, мер допомагає їм зібрати все необхідне. Люди з громади печуть, готують, діляться овочами, закрутками, м’ясними виробами, щоб учергове передати на передову захисникам. За рік масштабного вторгнення вже відправили на фронт 70 (!) бусів продуктів та необхідного спорядження, а ще завезли тонни допомоги цивільним, які нині під обстрілами. У нашому суспільстві не надто висока довіра до влади, тому ініціативи посадовців часто сприймаються, як піар, але в невеликій Козові за цей важкий рік війни всі добре перевірили владу на надійність. Сергій Добалюк разом зі своїми друзями щомісяця жертвують частину зарплати на ЗСУ. Не голосять про це, але заохочують інших теж не бути байдужими. Ще до посади Сергій Володимирович активно допомагав краянам у різних складних ситуаціях, бо в душі — волонтер, – пише «НОВА Тернопільська газета…».
— Війна — це виклик і відповідальність. Які думки у вас були в перші дні масштабної війни. Як змінилося життя громади за цей рік?
— В Україні вже дев’ятий рік триває війна, але останній — надважкий і болючий. Росіяни хотіли взяти Київ за три дні, але досі не можуть. Добре, що українці згуртувались і дали відсіч ворогу. 24 лютого почався наступ… «Війна», — вдосвіта до мене зателефонував начальник місцевої поліції. Близько 5.30 ми вже були на нараді з керівництвом області. Звісно, всі були шоковані, але ніхто не панікував, думали, як діяти. Як голова громади, я відповідаю за людей, тому не мав права піддаватись емоціям. У перші дні вторгнення зібрав небайдужих мешканців громади — від духовенства до представників бізнесу — обговорили, як нам забезпечити життєдіяльність і безпеку. Дали клич облаштувати блокпости, бо тоді активно поширювалася інформація про диверсантів. А потім у громаду почали масово приїжджати внутрішньо переміщені особи з різних куточків України. На трасі стояли колони автомобілів. У нас знайшли прихисток понад 3 тисячі переселенців. Багато з них зупинялися в селах, водночас громада облаштувала притулки в школах і дитсадках. «Червоний Хрест» допомагав із харчами, місцеві мешканці приносили. Переселенці приїжджали у важкому психологічному стані, втікали від обстрілів, тому їм потрібна була підтримка. Маріуполь, Буча, Запоріжжя, Харків, Херсон… Хтось втратив домівку, хтось — рідних… Нині в громаді мешкає близько 1300 внутрішньо переміщених осіб. Скульптор із Харкова, який зупинився у Козові, зробив подарунок громаді — створив «Долоньки життя». Встановили скульптуру на острівку на річці Коропець у центрі селища. Наші комунальники розчистили територію, окультурили. Долоньки нагадуватимуть, як всі ми згуртувалися в біді.
Війна принесла виклики в життя громади. Першочерговим було питання надходження до бюджету, адже від того залежить виплата зарплат, постачання енергоносіїв в комунальні установи. Наразі маємо навіть перевиконання, тож помагаємо захисникам, втілюємо громадські проєкти. Коли через ракетні обстріли було пошкоджено енергетичні об’єкти і почали вимикати електроенергію, ми закупили генератори для водонапірної башти, щоб забезпечити водою школи, котельні, лікарні. Слава Богу, зиму пережили. Хоча сиділи без світла, при свічках, але за упокій росіян (усміхається, — авт.). Життя не може зупинитись. У час війни ще більше мусить працювати економіка, щоб надходили податки, тоді зможемо забезпечувати ЗСУ. Все в країні взаємопов’язано. Хотілося б продовжити ремонти доріг у громаді, заплановані реконструкції об’єктів, але, на жаль, змушені відкласти. Все зможемо згодом надолужити, найголовніше, щоб закінчилася ця страшна війна і наші захисники повернулися живими і здоровими.
— Ще до посади голови ви займалися волонтерством. Пригадую, в період ковіду допомагали місцевій лікарні. Тепер активно підтримуєте захисників громади. Приємно чути про вас від військових на фронті. Розкажіть, як ви організували волонтерську допомогу ЗСУ.
— У перші тижні великої війни ми сформували при селищній раді координаційний центр, який базується в будинку культури. Мешканці громади приносили продукти, одяг для захисників. Коштів на рахунки не збираємо, вся робота побудована на добровільній підтримці краян. Перед поїздкою на фронт даємо клич в інтернеті, що потрібно зібрати продукти. Старости організовують небайдужих по селах. Люди охоче відгукуються. Жінки ліплять вареники, роблять голубці, печуть печиво, готують корейську моркву та іншу смакоту, чоловіки вудять м’ясні вироби, роблять тушківки. Хто чим може, тим допомагає. За цей рік ми відправили 70 бусів допомоги на передову. Це багато як для нашої невеликої громади. Після звільнення Бучі, Гостомеля, Ірпеня ми доправляли туди гуманітарну допомогу людям. Рідні воїнів передають адресні пакунки на фронт. Нашим волонтерам довіряють.
— Кожен хоче бути потрібним у такий доленосний час для України. Чула, що і ваша мама ліпить сотні вареників для військових…
— Мама — молодець, завжди бере ініціативу в свої руки. Як тільки плануємо поїздку, вона відразу просить закупити їй пластикові відра, смалець. Накручує голубців, наліплює вареників — по 400-500 за раз! Військові вже знають, що вона готує. «Подякуй мамі за смачні вареники! — якось зателефонував після Різдва товариш. — Якщо вона стільки наліплює для нас, то мушу забити двох орків і скину їй фотографію». «Добре, що посмакували вареники! Але фото орків не треба, щоб в мами тиск не піднявся», — сміюся. Направду, я щиро вдячний кожній людині з громади, яка допомагає воїнам. Кожному, хто робить це від душі. Хлопці в окопах, у холоді, під обстрілами, а ми — в теплі, тож повинні жертвувати, не втомлюватися допомагати. Може, це трохи нескромно, але зізнаюсь, що ми з дружиною з перших днів війни вирішили, що частину своєї зарплати я віддаватиму на ЗСУ. Моя зарплата — 37 тисяч гривень, 10 тисяч із неї витрачаю на потреби наших захисників. Так само роблять декілька моїх друзів. За ті кошти закуповуємо амуніцію для захисників, термобілизну, розгрузки, плитоноски… Розповідаю це, щоб заохотити інших. Тільки разом ми — сильні. Тільки жертвуючи цінним, робимо спільну справу. Надзвичайно багато нам допомагають місцеві аграрії. Долучаються до збору на автомобілі на фронт. Щиро дякую їм! Свою частку спільно внесли в придбання і ремонт 28 автівок на передову.
— Розкажіть про ваших волонтерів, які возять допомогу на фронт.
— Розкажіть про ваших волонтерів, які возять допомогу на фронт.— Це віддані й безстрашні чоловіки — Віталій Сута, Роман Барна, Тарас Садовий і Анатолій Бобенчик. На початках вторгнення вирушав у дорогу і мій брат Андрій. Але він працює хірургом у Козівській лікарні, тому не може надовго відлучатися. Багато військових телефонують до нього, радяться, які вживати ліки. Коли їдемо на передову, то передаємо медикаменти. Частину ліків волонтери залишають в одній із дитячих лікарень у зоні бойових дій. А ще цікаво, що на шляху на схід є придорожній заклад, який тримає родина вірменів. Там безкоштовно годують військових, волонтерів, переселенців. На знак вдячності, коли ми їдемо, то залишаємо їм трохи овочів.
— Ви часто кажете «їдемо». Чи вирушали особисто на передову?
— Дуже би хотів із хлопцями, але, на жаль, не можу, бо є правило, що голова громади має бути в час воєнного стану на місці з людьми. Проте духовно я завжди з нашими волонтерами. Три-чотири доби вони в дорозі, я — на зв’язку. Знаю населені пункти в зоні бойових дій, гарячі точки (усміхається, — авт.). Таке враження, що я — поруч із ними в бусі. Турбота про військових — це частина моєї роботи в час війни. А ще більше — внутрішній поклик.
— Скільки захисників із вашої громади на фронті?
— Нині несуть службу близько 700 осіб. Намагаємося підтримувати з ними спілкування. Не з усіма, щоправда, є зв’язок. Дехто змінив на фронті номер телефону, але з більшістю комунікуємо. Під час відпусток захисники заходять у селищну раду. Радію таким зустрічам! У коридорі перед приймальнею ми почепили 30 прапорів від наших мужніх воїнів! На жаль, деякі хлопці полягли в бою — цінуємо їхню велику жертву…
На фронті багато потреб, чим можемо допомагаємо. «У нас все є», — завжди кажуть військові. Для них важливо, що їх провідують земляки, що про них не забуває громада. Хлопці докладають надзусилля, щоб вигнати ворога з нашої землі. Ми ж тримаємо надійний тил. А тил — це навіть найменша допомога кожної людини. Кожен із нас цінний у цій боротьбі.
— Чи підтримують вас вихідці з громади, які живуть за кордоном?
— Від 2014-го року дуже багато допомагає нашим захисникам уродженець села Олесине Михайло Барилко. З 90-их років він мешкає у Торонто, має свій бізнес. Дуже хороша людина! Гуртує довкола себе українців і разом допомагають Україні. Пан Михайло хоч і на чужині, але вболіває за кожного нашого хлопця на передовій. За цей рік передав на фронт кілька дронів, тепловізорів. Особисто придбав кілька автомобілів для воїнів. На одній з автівок ми почепили номерний знак «Корчма» — так називається ресторан пана Михайла за кордоном. Велика вдячність йому за це.
— Кажуть, що після війни нам ще довго буде важко: і морально, і матеріально. Як вважаєте, яке майбутнє у нашої країни?
— Війна об’єднала нас усіх і ми голосно заявили про себе всьому світові. Відбудова України триватиме довго, бо вщент знищені міста та села. Треба проводити розмінування величезних територій. Але наразі головне — перемогти. Вірю, що нашу країну приймуть у НАТО, в Євросоюз. Дай Боже, щоб наші діти і онуки жили в незалежній країні, щоб не знали, що таке війна.
Все наше суспільство зболене війною, тому непросто буде відновитися. З фронту повернуться тисячі захисників, які бачили смерті, які були на межі. На рівні держави потрібно передбачати програми реабілітації, щоб вони змогли повернутися до мирного життя. Маємо прийняти їх із щирим серцем і вдячністю за їхній вклад у незалежність. Кожен наш захисник — Герой!
