Тернополянин Роман на псевдо “Бурий” боронить Бахмутський напрямок на сході країни. Він – командир одного з артилерійських підрозділів.
З першого до останнього дня брав участь у звільненні Харківщини, воював поблизу Гуляйполя. Нещодавно отримав Орден “За мужність” ІІ ступеня, повідомляє Суспільне.
До війни чоловік займався власною справою, мав тату-салон, писав полотна олією, організовував фаєр-шоу, брав участь у музичних конкурсах.
Також захоплювався мотоспортом. Чоловік був президентом байкерського клубу.
“Я займався тим, що люблю, тим, що хочу. Просто прийшов такий момент життя, коли я переосмислив повністю все. Що було, як я прожив своє життя. Пішов в армію, підписав контракт у 2020 році. Підписав контракт, тут же, зразу, полігон і ООС. Перших пів року був там, а далі пішло, як по накатаній. Я вже три роки в армії і зараз далі продовжую контракт”.
Коли почалась повномасштабна війна – чоловік був на Волині. Тоді саме завершували військові навчання.
“Вночі нам сказали, що по Києву почало прилітати. Ми швидко зібралися, свої речі не позабирали”.
Сьогодні Роман керує артилерійським підрозділом.
“Роботу виконуємо добре, відправляємо “посилочки”, зменшуємо кількість російських окупантів”.
У підпорядкуванні “Бурого” дев’ятеро бійців. Чоловік каже, що найбільший його страх – втратити когось із них.
“Відповідаю життям за них. На цей час я тут, вони там. Серце на місці не стоїть. Я кожен день телефоную, запитую, що там, як там? Вдягайте бронежилети хлопці. Я часто думаю, не дай Боже щось би сталося, як мені вертатися додому?”.
Чоловік звертається до цивільних.
“Якби ми всі гуртом встали і воювали, то може швидше перемогли б цього ворога. А нас не міняють, нема ким, в нас ресурс не безконечний і ще й далеко не рівний. Вони йдуть тисячами на наші десятки. Якщо там ми його не стримаємо, то він посунеться сюди”.
Роман каже, у найважчі хвилини його завжди підтримує матір. Чоловік розповів, коли сказав їй, що хоче служити у війську, жінка не здивувалася.
“Ромчиків прадід був адміністратором війська Української Народної Республіки. В нас завжди вдома всі були патріоти. Річ у тому, що по татовій родині всі були в УПА. Татів брат, йому присудили 25 років каторжних робіт у Воркуті, бо він був провідником УПА Косів-Коломия”, – говорить мама військовослужбовця Христина Мороко.
Чоловік каже, воює заради своєї сім’ї, 14-річної донечки і мами.
“Кінець війни буде і перемога буде на нашому боці. А після війни потрібно жити далі. Згадувати про війну і жити війною після війни – це слабкість. В наших дідів після Другої світової війни, і воювали, були гнані. Як не отримали від німця, то – від своєї влади, нічого, жили далі. Нам треба просто пережити це все і запам’ятати на все життя”.
