Уже десять місяців Марина Сорока з Маріуполя разом із сином Марком і свекрухою Галиною Пилипівною мешкають в родичів у Тернополі. Їхнє розбомблене, але незламне місто Марії досі під окупацією, у їхньому будинку поселилися чужі люди… Та найважче для Марини — очікування коханого чоловіка, який від травня 2022-го перебуває в російському полоні. Жінка з хвилюванням читає кожну новину про обмін полоненими військовими. Щоб не занепадати духом, наполегливо продовжує, хоч і віддалено, виконувати роботу в рідному місті, а водночас допомагає українським захисникам Історію цієї родини розповіли на сторінках “НОВОЇ…”.
«Близько 400 маріупольців ховалися в підвалі церкви…»
У Маріуполі Марина обіймала посаду заступника начальника Центрального районного відділу філії Державної установи «Центр пробації» в Донецькій області. З Тернополя провадить свій округ у складі реорганізованої структури, яка від початку масштабного вторгнення об’єднала Миколаївську, Донецьку, Луганську і Херсонську області. Займається питаннями засуджених, яким дали можливість на виправлення, не ізолюючи від суспільства.
— 24 лютого ми з чоловіком прокинулися від вибуху, згодом пролунав ще один… Охопила тривога, але ми навіть уявити не могли, що чекає попереду, — згадує Марина. — Того дня зібралися з колегами на роботі, але швидко розійшлися по домівках. «Почалася війна…» — новини приголомшили. Мій син ночував у свекрухи, тож я якнайскоріше рушила до них. У Маріуполі дуже швидко вимкнули мобільний зв’язок, Інтернет. Опинилися в повній ізоляції. Ми з свекрухою і сином сиділи вдома і чекали. 3 березня чоловік заїхав по нас і доправив у більш безпечний підвал, що в Церкві добрих перемін. У тому сховищі було два поверхи вглиб. Розмістилися там близько 400 осіб. Ми не знали новин, але чули довкола вибухи, розуміли небезпеку. Іноді виходили на кілька хвилин подихати на свіже повітря. Як тільки в небі з’являлися винищувачі — миттю ховалися в укриття. Їжу готували на вогні. «А ля шо було» — так жартома називали наші страви. Чоловіки ходили з пляшками по воду. Кілька разів українські військові привозили нам продукти. Якось навіть цукерками потішили. У підвалі ми були, як одна родина. Про те, що і як далі буде, ніхто не обговорював. Усі погрузли в своїх думках… З їжею ставало щоразу скрутніше. Один чоловік пішов у супермаркет, щоб щось принести для людей, але його вбило осколком. Поховали біля церкви… Я сильно хвилювалася, не знала, як діяти: залишатись чи вибиратися з міста. До нас уже доносилися чутки про розстріли людей, які виїжджали з Маріуполя.
«Встигла перебрати документи, деякі знищила…»
Марина розуміла, що її родині не можна залишатися в оточеному росіянами місті, тому 16 березня покинула підвал. Перебіжками добралася з сином і свекрухою до одних родичів, там заночувала. Другу ніч — в інших. Потім їм вдалося під обстрілами дійти до власної домівки, що в приватному секторі.
— Вдома ми побули чотири дні. За той час я змогла перебрати документи, деякі знищила, деякі спакувала в дорогу, — продовжує розповідь жінка. — Обмірковувала різні ситуації, які можуть із нами статися. 25 березня ми виїхали в селище Ялта, що неподалік Маріуполя. Нас там прийняла незнайома родина. Але не минуло й години, як до хати зайшли… російські військові. Вочевидь, хтось нас здав… «Гдє работаєшь?» — запитали. Намагалася викручуватись, що я — продавець. «Нє врі! Нам всьо ізвестно…» Забрали у Мангуш на фільтрацію. Добре, що маму не зачіпали, вона вже п’ять років на пенсії. Я дуже переживала за сина. Якщо щось станеться, то хоча б із бабусею залишиться… Завезли мене у райвідділ поліції. «ДНРівські» дівчата «катали» пальці, робили фотографії затриманих. Під час допиту я вже нічого не приховувала, щоб ще більше не нашкодити собі. Що буде, то буде… Вони і без того мали інформацію. «В етой женщіни всьо харашо», — винесли вердикт. «Можетє ідті», — сказали. Темніло, наближалася комендантська година. Довелося заночувати у незнайомої бабусі в напівзруйнованому будинку. Вранці я добралася до Ялти. Родина, яка нас прийняла, відігріла, нагодувала. Ми мали змогу вперше за місяць прийняти душ. Були такі голодні, що буханець хліба за раз з’їли.Трохи видихнули від пережитого, але напруження в серці не меншало, бо я не знала, де чоловік. 14 квітня ми приїхали в Тернопіль до тітки, сестри моєї свекрухи. Тиждень приходили до тями, трохи відійшли від стресу, як почали «вилазити» болячки. Довелося підлікувати сина. Записала Марка до школи. Вирішила питання з роботою. Працюю віддалено з офісу в Тернополі — це додає сили іти вперед.
«Асвабадітєті» звільнили нас від щасливого життя»
Торік наприкінці травня до Марини зателефонував чоловік і сказав, що за наказом вони виходять із «Азовсталі». Після того більше жодного разу не розмовляли. Якусь скупу інформацію жінка має від побратимів. Чекає!
— Дві хвилини поговорили. Просив дбати про Марка. Чоловік дуже любить сина, — з теплом каже Марина. — До війни у нас було прекрасне життя: працювали, навчалися, будували. Маріуполь був дуже гарним. Ніхто не думав, що таке настане, що ми позбудемося всього… Зараз нереально щось планувати на майбутнє, бо не знаю, що чекає нас далі… «Асвабадітєлі» звільнили нас від щасливого життя, від родинних цінностей. Доля багатьох маріупольців, на жаль, досі невідома. Наше місто зруйноване, у дворах — суцільні могили… Окупанти щось там ніби нині намагаються відбудовувати, але попереднє життя не повернути. Ми від 2014-го року жили поруч із фронтом, звісно, що завжди хвилювалися, але не могли уявити такого жахіття…
Війна зачепила нашу родину. Мені досі здається, що все це відбувається не з нами. Прокидаюся вранці, перша думка — що я вдома, підсвідомість підсуває бажане за реальне. Іноді мені вчуваються голоси чоловіка, батьків. Боюся забути це. Ми з рідними часто організовуємо онлайн зустрічі. Зворушливі миттєвості. Я все записую на відео, щоб переглядати. Створили родинні чати. Починається тривога, перепитуємо, чи все добре. Я підписалася на всі онлайн групи областей, де живуть мої родичі, моніторю новини. В страшний час живемо… Скільки українців загинуло, а невідомо, що далі… У маріупольських чатах досі шукають зниклих безвісти. Ми не чекали і не кликали «русскій мір». Нехай би росіяни навели лад у своїй країні, а не сунули в чужу.
«Розмальовуємо торбинки, щоб зібрати кошти на ЗСУ»
Час від часу Марина відправляє листи в державні органи з проханням сприяти звільненню чоловіка з полону. Син Марко написав листа до президента і отримав відповідь. «Ти головне — гарно вчися. Все буде добре, тато повернеться!» — відписав Офіс президента Володимира Зеленського.
— Син хвилюється за батька, хоч і не говорить про це. На початках, бувало, раптово починав плакати. «Вдарився?» — питаю. «Так», — відповідає. А потім зізнається, що тата згадав. Коли писав листа президентові, то дуже вірив у силу викладених думок. Так хочеться, щоб чоловік якнайскоріше повернувся… Ми з Марком чекаємо і намагаємося приблизити перемогу — допомагаємо нашим захисникам. Хочемо внести свій невеличкий вклад. Син малює малюнки для захисників. Ми з мамою допомагаємо коштами. Вирішили свої соціальні виплати внутрішньо переміщених осіб спрямовувати на ЗСУ. Не можу ці кошти тратити на себе. Марко теж погодився свої віддавати. Щомісяця закуповую на ці гроші щось потрібне для воїнів і передаю через волонтерів. Шкарпетки, білизну, засоби гігієни, шльопанці, солодощі — ніби дрібнички, але все пригодиться на передовій, у госпіталях. Долучаюся до зборів, які проводять перевірені волонтери. Перераховувала свою часточку на дрони, тепловізори, теплий одяг та інше. Зараз ми з Марком розмальовуємо торбинки і виставляємо їх на продаж, а кошти спрямовуємо на ЗСУ. Залучила нас до розписування шоперів тернополянка, власниця крамниці «Книги все для навчання» Анна Добрянська. Якось я зайшла до її закладу купити синові фломастери і альбом. Анна відразу зрозуміла, що я — переселенка. Розпитала про потреби, зібрала все необхідне і віддала безкоштовно. Мені було незручно, хотіла заплатили, але Анна наполягла, щоб ми прийняли в дарунок. Україна — країна щирих і добрих людей! Анна організовує благодійні ярмарки. Діти власноруч виготовляють речі, які згодом продають, щоб виручити кошти на потреби армії. Ми з сином теж допомагаємо їм, з ними й навчилися розписувати торбинки та інші речі.
«Не бійтеся! Ми виборемо нашу перемогу!» — запевнив на одному з відео український захисники. Говорив ці слова і посмоктував із пакета згущене молоко (усміхається, — авт.). Це зачепило за душу! Українські захисники — наші боги, наші янголи! Без них було б дуже важко. А так — віримо! Вірю, що буде деокупація Маріуполя, що я повернуся в своє місто. Мені здається, що якщо вдихну там рідне повітря, то мені стане набагато краще (плаче, — авт.) Кожне місто гарне по-своєму, але серце рветься в рідний дім. Мене дуже добре зустріли колеги пробаціонери в Тернополі. Зібрали і привезли мені до тітки їжу, одяг — розчулили до сліз. Дякуємо їм щиро! Можна в людині вбити все, але не віру…
Джерело: “НОВА Тернопільська газета”.
