Майже сім місяців в окупації, у постійному страху, стресі та викривленій російською пропагандою реальності, провели жителі Харківської області. Підтримати місцеве населення та допомогти їм оговтатися від пережитого намагалася тернопільська поліцейська Віра Мотелюк. Жінка за фахом психологом. Після деокупації Харківщини вона однією із перших зголосилася у складі зведеного загону поїхати на звільнені території.
Це була вже друга ротація поліціянтки у зону бойових дій. У 2016 році начальниця сектору організації відбору та проведення атестування поліцейських управління кадрового забезпечення поліції Тернопільщини Віра Мотелюк брала участь в антитерористичній операції – несла службу в населених пунктах Донецької області, поблизу лінії розмежування. Тоді Віра перебувала на посаді поліцейського психолога.
«Кажуть: щоб зрозуміти, що відчуває інша людина, треба взути її черевики й пройти її дорогу. Це був, мабуть, основний мотив моєї поїздки: побачити на власні очі те, що там відбувається, щоб знати, як допомагати людям, котрі звідти повертаються».
Рік тому, 24 лютого, вона оперативно зібралася і прибула на роботу. Тоді ще ніхто не розумів ситуації і не міг знати, що всіх очікує. Коли виникла ідея створення зведеного загону поліцейських, який поїде на схід України, Віра поповнила його лави. Тоді рідні підтримали жінку.
Віра ретельно готувалася: впродовж кількох місяців вона разом з іншими поліцейськими посилено тренувалася, опановувала нові навички поводження зі зброєю, основи тактичної підготовки та бойового злагодження. Вона не знала, куди буде їхати, але була готова виконувати свої службові обов’язки.
У вересні 2022 року зведений загін тернопільських поліцейських вирушив у звільнені від окупантів населені пункти Харківщини. Серед основних завдань, які виконували там правоохоронці: несення служби на блокпостах, патрулювання, опитування людей та допомога місцевому населенню.
Розгубленість, відчай, страх за себе та своїх близьких, гнів – це ще не весь перелік емоцій, які відчували люди, котрі провели тривалий час в окупації. У перші дні після звільнення вони до кінця не усвідомлювали, що відбувається. Не скаржилися, нічого не просили, найбільше, що вони потребували – це виговоритися, комусь розповісти про ті жахіття, які їм довелося пережити.
«Я маю певні знання та досвід як психолог. Тут роль зіграло ще й те, що я жінка. У першу чергу, люди мали довіру до мене. Вони приходили, розповідали свої історії. Їм хотілося просто поговорити, вони не скаржилися на безгрошів’я чи нагальні потреби – ні, вони просто йшли й хотіли розмовляти про пережите».
Кожна життєва історія — це трагедія втрати, скалічені долі, загублене дитинство, невимовний біль, страждання. Окупанти відрізали зв’язок, інтернет, забороняли спілкуватися з родичами по телефону. Люди провели майже сім місяців у повній ізоляції від України, без доступу до будь-якої інформації про новини з нашої території. Тим часом російські війська почали репресії проти цивільного населення. Допитували та катували тих, хто служив в армії, брав участь в антитерористичній операції, хто мав будь-яку дотичність до правоохоронних структур.
«Історій у кожного було багато, і в кожного своя трагедія. Дуже складно було слухати людей, які втратили родинні зв’язки. Чиїсь рідні виїхали добровільно. У когось забрали родичів, тому що вони були під підозрою. Хтось поїхав у росію через необхідність лікування, а назад в Україну їх не випускали. Відбулася примусова розлука з рідними, бо іншого виходу не було».
Серед безлічі історій Віра пригадує розповідь однієї літньої жінки, яка, попри небезпеку, намагалася передати нашим військовим інформацію про позиції росіян. Вона дивилася, де розташовані ворожі війська, їх зброя, техніка – і потім намагалася усе це переказати нашим захисникам. Жінка усвідомлювала ризики, але хотіла допомогти вигнати російських загарбників зі своєї рідної землі.
Тернопільські поліцейські всіляко підтримували місцевих жителів. У людей були різні потреби, тож правоохоронці намагалися кожному посприяти у їх вирішенні. Допомоги потребували не лише люди, а й домашні тварини. На деокупованих територіях багато з них опинилися на вулицях, самотні та безпорадні. Поліцейські підгодовували їх. Віра привезла додому котика і назвала його Антоном. Тепер він живе у неї вдома.
«Тварини – коти та собаки – до нас приходили на блокпости, ми їх підгодовували. А цей кіт просто залазив на руки, не випрошував їжу, а лише хотів, щоб його гладили. Потім він ішов назад, на руїни будинку, і когось чекав. Кіт завжди повертався в один і той самий розбитий будинок. Очевидно, там був колись його дім, його господарі».
Віра вважає всіх українців героями. Хтось захищає рідну країну на передовій, хтось у тилу робить усе можливе для перемоги України. Ця жахлива війна згуртувала та об’єднала людей, допомогла зрозуміти, хто є хто. Навіть довга окупація не здатна зламати український дух.
«Люди на деокупованих територіях нас зустрічали з теплом, вони прагнули від нас почути обнадійливі слова про те, що росіяни більше не повернуться».
Поліціянтка впевнена, що День Перемоги стане найбажанішим днем у житті кожного українця. Очікування виснажує та водночас додає сил і віри, що невдовзі ми почнемо писати нову сторінку історії у вільній Україні.
