Тетяна Черненко родом із Кременця, але останні 20 років разом з чоловіком і двома доньками проживає у Дніпрі. Коли почалось повномасштабне вторгнення, переїхала на місяць до батьків на малу батьківщину, а згодом евакуювалася у Францію. Там разом з молодшою донькою була 2,5 місяці, але повернулася в Дніпро, бо “вдома найкраще”, – розповідає kremenets.city.
Від великої європейської країни у неї залишились тільки найприємніші враження. Зараз Тетяна продовжує жити в Україні, однак якби довелось виїжджати знову, каже, у Францію більше не подалася б. Чому вона так вирішила? Чи означає це погіршення умов для евакуйованих з України? Кременець.City розповідає історію Тетяни, а також всі актуальні деталі евакуації у Францію.
Адаптувалися лише за два тижні
Наприкінці березня першою у Францію виїхала старша донька Тетяни – 19-річна Настя. “Вона дуже тривожна”, – каже жінка. З молодшою донькою, 9-річною Марією, жінка виїхала на два тижні пізніше. Спочатку вирушили у Польщу. Там поляки організовували поїздки у Францію, де українців безкоштовно у себе приймали французи.
“Сім’ї, в яких ми зупинялися, намагалися максимально опікати й допомогти усім, чим можуть. Люди співчували нам, зустрічали нас з розпростертими руками”, – каже жінка.
Тетяна з молодшою донькою потрапила в сім’ю невеликого містечка Сент-Омер, муніципалітету в регіоні О-де-Франс, департамент Па-де-Кале з населенням менше як 15 тисяч людей. Французька сім’я була дуже уважною до них.
“Якщо заходила мова про війну, я бачила співчуття в їх очах. Відчувала, що вони теж дуже переживають”, – каже українка.
За словами Тетяни, спочатку було важко психологічно. Донька пішла до школи теж не відразу. Адаптація в новій країні, де живуть люди з іншим менталітетом, розмовляють незрозумілою для тебе мовою зайняла понад два тижні.
“Але з часом з господинею Домінікою ми навіть зблизились, хоч і спілкувалися між собою англійською. Я не знала французьку, а французи загалом не знають англійську. Зазвичай вони спілкуються тільки французькою. Але завдяки нашому спілкуванню пізніше англійською почав говорити і її чоловік”, – ділиться жінка.
Крім того, французи часто влаштовували для українців, особливо дітей, різноманітні розваги: польоти на “кукурузнику”, різноманітні святкування, атракціони, поїздки потягом – усе безкоштовно.
“У них дуже багато розваг. Я вдома так не розважаюся, як було там”, – ділиться враженнями жінка.
З часом українці почали організовувати Дні подяки для французів: вечірки, шведський стіл, танці, дарували квіти. Все це поєднували з благодійними зборами на потреби Збройних сил України та евакуйованих українців.
“З нами був хлопець з Бучі. Він мав небагато своїх речей з собою, але серед них був акордеон. На одному з благодійних вечорів він грав на ньому, щоб зібрати кошти на ЗСУ і потреби інших українців. Також наші зняли фільм вдячності французам”, – пригадує Тетяна.
Умови перебування
Українка розповідає, на початку війни виїжджали лише зі своїм паспортом. Дозвіл на тимчасовий прихисток допомогла оформити сім’я вже там, у Франції. Цей документ потрібно заповнити французькою і відправити електронкою.
“Через 2-3 тижні потрібно було їхати на особисту зустріч в посольство. Вони видавали документ і картку, на яку нараховували гроші. Також потрібно було реєструватися в Червоному Хресті для того, щоб додатково отримувати гуманітарну допомогу”, – розповідає жінка.
Тетяна отримувала 400 євро “на себе” і 125 євро – на доньку в місяць.
Крім того, можна було отримати безкоштовну психологічну чи медичну допомогу (ліки в аптеках видають за рецептом). Також багато допомагали місцеві волонтери. Вони намагалися забезпечити українців всім необхідним: від одягу до меблів.
На початку багато допомагав Червоний Хрест. За словами українки, вони давали “так багато продуктів, що можна було додатково не купувати”. Але з часом цю допомогу зменшили.
“Якщо ти вже живеш у Франції, ти зобов’язувався ходити на курси французької. Їх безкоштовно надавав Червоний Хрест, а також й інші волонтери. Пізніше там навіть стали доплачувати за навчання французької. Тобто створили максимально сприятливі умови для вивчення мови. Якщо хтось не дуже хотів вчити мову, господарі дивувалися – як це?” – розповідає Тетяна.
Жінка каже, українців, які не поспішали вчити французький, було вдосталь. Все пояснювалось тим, що на початку війни люди приїжджали з чітким переконанням за якийсь час повернуться додому, тож не бачили сенсу вчитися.
За вивчення мови українцям платили орієнтовно 500 євро в місяць. Люди мали відвідувати заняття по чотири рази на тиждень. Тривали вони 3-4 години. Зараз залежно від кількості годин навчання ця сума коливається в межах 200-750 євро.
Тетяна розповідає, що з роботою у невеликому місті було “туго”. Пропонували в основному низькооплачувану некваліфіковану ручну працю. Але оскільки серед евакуйованих були переважно жінки з дітьми, яких часто не було на кого залишати, то на такі умови на той час мало хто зголошувався.
“Але якщо хтось мав можливість і хотів працювати, міг знайти роботу й з кращими умовами праці й з вищою оплатою”, – каже жінка.
На початку безкоштовним житлом забезпечували французькі сім’ї. Українцям Франція платила додаткові гроші до того часу, поки вони не отримають соціальне житло. Це орієнтовно 7 євро на одну людину. Тим, хто отримав соцжитло, соцвиплати зменшують. Соціальне житло – це повноцінна квартира з індивідуальними кухнею, душем і туалетом. Якщо не було меблів чи потрібен був ремонт, з цим допомагали волонтери.
Джерело: kremenets.city.
