У 44-ій окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола несе службу колишній заступник міського голови.
Траєкторію ворожих снарядів його навчив визначати кількамісячний бойовий досвід в тернопільській артилерії. Наш герой — інженер установи критичної інфраструктури, колишній заступник міського голови Василь на псевдо “Сокіл”, – розповідають на сторінці 44-ої бригади у Фейсбуці.
Коли про службу розповідає друзям в тилу, то вони дивуються, що він так захопливо все подає, наче не на війну, а на курорт поїхав.
— У нас найкраща робота в світі, — каже він побратимам, — ти захищаєш свій дім, а тобі за це ще й платять, зробиш добру справу і повернешся додому героєм!
Тому ніхто при ньому не скаржиться на службу. Та й зрештою не лише тому. Згуртованість, чітка мотивація і бойовий дух просто вражає:
— Заїжджаючи у підрозділи українських бійців, які нам незнайомі, — ми не просто вітаємося — всі обіймаються. І це не залежить ні від віку, ні від статі, ні від мови.
Коли їдуть на завдання через села великими машинами з гарматами, люди виходять з будинків, стоять біля хвірток, проводжають поглядами і хрестять. Дехто із хлопців плаче, так вражає їх ця підтримка.
Єдина незручність — болото по коліна і сирість, що пробирає до кісток. На щастя, простудами не хворіють. А ось чистими бути на фронті просто неможливо, вважає Василь.
— Тільки одягнеш випране, дійдеш до машини і вже — весь брудний, — каже, — та на це ніхто не зважає — завжди є робота: ми працюємо, стріляємо, а ще коли по нас йдуть обстріли, то про охайність точно думати ніколи.
Є, за словами офіцера, команди, виконання яких потребують особливої динаміки. Приміром, “Криють піхоту!”. Це — коли обстрілюють наших на нульових позиціях. Все робиться настільки швидко, що хлопці і падають в те болото, підводяться та мерщій продовжують виконувати завдання.
— Кожен розуміє, що ніхто там їх не прикриє, якщо не ми, — додав співрозмовник.
Що мотивувало колишнього заступника міського голови піти воювати? — Те, що й усіх. Служать більшість його друзів. Каже, почувався, як не в своїй тарілці. Коли почалася війна, відразу звернувся в військкомат. Тоді був великий наплив людей. Працював Василь на той час головним інженером водоканалу. А це — критична інфраструктура, воєнний стан — довелося опрацювати чимало документації. Впоравшись, поїхав. Пройшов навчання в Академії сухопутних військ, після розподілу — поповнив лави артилеристів бригади ім. Данила Апостола. Маючи військову кафедру, став офіцером другої ланки. За час війни молодший лейтенант отримав ще одну зірочку. Щоправда, лише в документах. Немає часу перешивати погони і думати про звання, мовляв не за тим приїхав.
Ворогів артилеристи знищують щодня. Головне гасло командира підрозділу “Кожен постріл — прямо в ціль”. Часто вражають по ворожих засідках з першого пострілу. Та тут вже — як пощастить. Як не вдасться з першого, то — з другого уже точно.
— У нас така зброя, що навіть якщо в 50-ти метрах від цілі впаде, то від цілі вже нічого не залишається, — роз’яснює Сокіл, — снаряд розсипається на дві тисячі уламків і розлітається на 200 метрів, тому якщо впаде в 50-ти метрах від танка, то велика частина уламків його посіче.
Окупанти, за словами офіцера, навіть якщо виживають, то деморалізовані розбігаються і поки познаходять ямки, то до них уже летить ще три таких снаряди. І тут уже немає шансів.
Снаряди 155 калібру — іноземні, натівського зразка, як і гармата. Працюють хлопці на гарматі FH-70. Самохідна, гідравлічна, точна. Навіть має мотор і може самостійно розвинути швидкість до 20 кілометрів на годину. Потребує менше зусиль, щоб розкласти, на відміну від «трьох сімок». Сокіл для роботи з нею пройшов спеціальні навчальні курси в Естонії.
Пригадав Сокіл і один із обстрілів. Також пам’ятає дату – 10 вересня. Запам’ятався пораненням друга. Загострили ситуацію безперервні повідомлення та дзвінки від дружини в найгарячіший момент.
— Я за кермом, 20 метрів перед машиною падає снаряд, ми буквально в’їхали в вибух, — з жахом пригадує Василь. — Я натиснув на газ і ми їхали далі, поки не злетіли шини, а там уже перескочили в тягач. Це був мінометний обстріл калібром, мабуть, 120 мм. Якби 152 – нас би вже не було. Товариша тоді поранило в ногу осколком. Він відчув біль, щоправда через шок — не відразу.
Весь цей час телефон був у Василя на коліні. Він чув сигнали — не міг ігнорувати, бо якщо це — з командування — мав би доповісти. Та взявши в руки телефон, побачив перші слова повідомлення від дружини: «Кицька народжує».
Коли небезпека минула, — віддзвонив дружині, мовляв: «Це бойові коти… Ти якби знала, що зі мною було, коли вони родилися».
Вдома Василя чекають найдорожчі жінки: мама, дружина і донечка. Звикли спілкуватися часто.
— Вони — як командування, — жартує Василь, — їм треба доповідати. Якщо ми тут доповідаємо обстановку щогодини, то їм треба так само: — «Доброго ранку, в мене все окей». — «Молодець». Дружина Василя підтримує, хоч була не в захваті від його рішення іти воювати. Знає, коли він щось вирішив, то вона не повпливає.
Останнім часом, через перебої зі світлом вдома, спілкуються з дружиною рідше.
— Колись прадід пройшов всю війну, я не уявляю, як тоді спілкувалися лише через листи, — дивується Василь.
Зараз листи з дому Василь отримує лише від доні – у малюнках. У них переважно прапор: щоб закінчилася війна.
Журналістка Оксана Чмиленко.
