Марина Мірошниченко знає, що таке війна вже 9 років. У Сєвєродонецьку жінка пропагувала українську мову, культуру. Через це і потрапила в списки на розстріл.
Жінка працювала інженером-проектувальником, була депутатом селищної ради, а останні роки була старостою селища міського типу Воронове. Марина волонтерила і робила все для того, щоб усі зрозуміли, що Луганщина – це Україна, пише “Файне Місто”.
У 2014 році Марина з сім’єю 10 діб переховувалася в підвалі.
«До нас у Сєвєродонецьк війна прийшла 26 травня 2014 року. В сусідньому місті Рубіжному обстріляли залізничний вокзал. Я в той час їхала на роботу, до мене подзвонив мій керівник і сказав повертатися додому, бо вже тоді були постраждалі», – пригадує Марина Мірошниченко.
Під окупацією у 2014 році Сєвєродонецьк перебував 2,5 місяці.
“У 2014 році, росіяни були голі і босі, в них не було озброєння, тоді з ними боротися було набагато легше, ніж зараз. Моєму синові було тоді 13 років, коли ми вийшли з підвалу, я побачила у нього за вушком сиве волосся. Це було жахливо”, – зі сльозами на очах пригадує Марина Мірошниченко.
У 2014 році Марина з сім’єю 10 діб переховувалася в підвалі.
«Падали навколішки і плакали», – так зустрічали українських військових у 2014 році
Українські військові звільнили Сєвєродонецьк 22 червня 2014 року. Після цього місто стало обласним центром Луганщини.
«Тоді страху не було, ми були впевнені, що нас звільнять. Ми знали, що наше місто йдуть визволяти з трьох боків. Коли наші військові були на підході, ми повитягували українські прапори, виходили на вулиці, щоб їх зустрічати, падали навколішки і плакали», – ділиться спогадами Марина Мірошниченко.
У 2014 році Сєвєродонецьк не дуже постраждав, в місті було декілька попадань, його швидко відновили, воно стало обласним центром. До міста почали їхати перші переселенці з Луганська.
«Ми тоді не розуміли, що означає це слово «переселенці», як це так все залишити і поїхати в інше місто. Ми тільки зараз зрозуміли, що це означає спакувати все своє життя в один рюкзак», – каже Марина.
«У 2020 році наше село горіло, на згарищах батьківської хати звели каплицю»
Марина пригадує:
«У 2020 році росіяни нас палили. Згоріло майже все село. На згарищах батьківського будинку ми звели каплицю. Збудували її нам майстри з Верховини».
На каплиці встановили меморіальну дошку в пам’ять усіх тих, хто загинув під час пожежі у селі. Зараз поруч з каплицею немає нічого, усі будинки навколо зруйновані. А каплиця вціліла. Всередині збереглися навіть вишивані рушники, книжечки для дітей та гуманітарна допомога, яку Марина роздавала потребуючим.
«Я не знаю, як це сталося, все навколо зруйноване, а в каплиці тільки вікна повибивані, загалом вона стоїть неушкоджена. Мабуть на все є Божа воля», – роздумує Марина
Наразі поблизу каплиці хоронять людей, які померли під час війни.
Була у списках на розстріл
За день до війни, 23 лютого, Марині повідомили, що вона є першою у списках на розстріл і порадили залишити Сєвєродонецьк. Марина каже:
«Я не маю права називати імена тих людей, які до мене подзвонили 23 лютого. Вони зателефонували до мене і запитали чи я вже зібрала речі. Я здивувалася, з чого б це мені пакувати речі, для чого? На це мені відповіли – завтра почнеться війна і ти є в списках на розстріл».
Марина одразу ж зателефонувала сину, він приїхав, зібрав документи, усе найнеобхідніше і виїхав. Жінка склала рюкзак і до кінця не вірила, що наступного дня почнеться війна.
«Для нас війна почалась о 5 ранку. Ми жили на відстані 1,5 кілометри від аеропорту в Сєвєродонецьку, от перше прилетіло туди. Ми розбудили батьків, відвезли їх в безпечніше місце. Я з чоловіком повернулася, бо в нас були собаки, кішки, їх також потрібно було рятувати», – зі сльозами на очах пригадує Марина.
Далі о 9 ранку в Сєвєродонецьк знову прилетіла ракета. Марина разом з чоловіком ще впродовж 10 днів залишалася у своєму рідному місті і надіялась, що все закінчиться так, як у 2014 році. Жінка готувала їжу і годувала не лише свою родину, а й сусідів. Марина пригадує.
«Всі сидять в підвалі, а я йду на гору готувати їсти. Вони мене просять, щоб я не йшла, бо ж летить, а я їм відповідаю, що то не до нас, бо за вісім років війни, я вже добре навчилася розрізняти звуки ракет».
Разом із сім’ю Марина виїхала на 10 день війни. «Прилетіло у сусідній будинок, випали всі вікна, ми переглянулися з чоловіком і вирішили виїжджати», – каже Марина. Єдине, що вдалося врятували з минулого життя це авто, яким їхали з Сєвєродонецька.
Марина: «Я зніму останню сорочку з себе, але допоможу іншим»
Марина приїхала на Тернопільщину і поселилася в будиночку в Дарахові. Там не було умов, меблів. Вони були першими переселенцями у Дарахові, місцеві жителі несли все, все, що можна було, всі плакали, обіймали, дуже привітні люди. Марина пригадує:
«На третій день нашого перебування у Дарахові ми купили кури. Потім поїхали до місцевого фермера і попросила продати насіння, а він мені все безкоштовно дав. Ми посадили город, виростили власний урожай і накрутили 200 банок різних закруток».
Марина також активно займається волонтерством, надає психологічну допомогу українським військовим. А також допомагає іншим переселенцям, підказує де можна отримати допомогу, куди звернутися.
«У вільний час я плету шкарпетки і відправляю на фронт, збираю все що є вдома з продуктів, все заради перемоги України», – каже Марина Мірошниченко.
Марина також долучається до роботи новоствореного хабу в Тернополі для українців, які змушені були залишити свої домівки. Переселенців із Донецької, Луганської областей у Тернополі чимало. Саме тому вони вирішили об’єднуватися і допомагати одне одному.
Любов до вишиванки з дитинства
Марина завжди пропагувала українські звичаї, духовність на Луганщині. Любов до вишиванки у жінки з дитинства. Марина щодня одягала вишиту сорочку чи плаття, це був певний для неї оберіг.
«Загалом у мене було 10 вишитих сорочок. Я не тримала їх десь у скрині, я одягала їх щодня. Але коли ми виїжджали з Сєвєродонецька я не подумала їх забрати з собою, бо була переконана, що повернуся до свого рідного дому», – пригадує Марина Мірошниченко.
Марина: «Після перемоги будемо відбудовувати Україну»
«В мене вже немає сліз, вони вже давно виплакані, єдине про що зараз мрію – це мир, перемога, звільнення усіх територій. В перший день, після війни, я б поїхала на Луганщину. Я розумію, що мого дому вже немає, але там залишилися поховання моїх рідних, їх гроби, треба подивитися в якому вони стані, бо мертві не винні. Я б привела все до ладу», – Марина Мірошниченко.
Марина ділиться своїми планами на майбутнє, оскільки вся сім’я жінки – будівельники, то звичайно, як тільки настане мир, всі підуть відбудовувати Україну.
Стаття підготовлена в рамках проєкту «Нові мешканці Тернополя» – шлях від міграції до стабільного розвитку, який впроваджується ГО «Східноукраїнський центр розвитку місцевої демократії» за підтримки Government of Canada та Black Sea Trust for Regional Cooperation, a Project of the The German Marshall Fund of the United States.
Думки, висловлені в цій статті, не обов’язково відображають точку зору Black Sea Trust чи його партнерів.
Журналіст: Руслана Войцеховська
