Михайло Воробець із Гусятинщини після двадцяти років за кордоном повернувся в Україну, щоб бути ближче до сина-військовослужбовця та допомагати нашим захисникам.
«Якщо твоя країна у вогні і твій син захищає її зі зброєю у руках, то ніяка сила тебе не втримає на чужині, якими б високими не були заробітки…» Ці слова належать жителю Городниці, що на Гусятинщині, Михайлу Воробцю. Понад двадцять років чоловік працював за кордоном. Через війну в Україні повернувся додому…
Коли підприємство «Сільгоспхімія», де працював механізатором, припинило свою діяльність, Михайло вирішив, як і багато інших, податися на заробітки у Європу. Спочатку приїхав у Португалію на острів Мадейра, починав працювати на екскаваторі та навантажувачі на будівництві. За пів року добре вивчив мову. Згодом почав займатися встановленням параболічних антен. Сім років провів у Португалії, далі були Іспанія, Голландія, Бельгія, Великобританія, Африка… Зводив цементні заводи, працював на атомній станції та нафтопереробних підприємствах. Звістка про війну в рідній країні застала у Голландії. Не міг повірити, що росія вдалася до такого підлого повномасштабного наступу. Хоча пригадує, як у 2000-2001-х рекетом в Іспанії «заправляли брати-росіяни» і як на вокзалах грабували своїх – українців. Вже тоді до них було відразливе ставлення і не було довіри. І не тільки в українців, і не тільки на Мадейрі. Росіяни «прославилися» і в Африці, їх не любили і не поважали навіть місцеві. Тож щоб Михайла не плутали з russian, він собі на потилиці вистригав тризуб…
У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну на війну пішов син Олександр. Михайло і його дружина Оксана, яка була разом із ним, не знаходили собі місця. Переживали і за невістку Юлю, внучку Еву та дочку Олесю з внуком Северином. Покликали дітей до себе. Внуки стали єдиною розрадою. Однак кожен день здавався вічністю, поки не почули синове: «У мене все добре…». Згодом Олеся і Юля вирішили повернутися в Україну. А тут ще й звістка про Сашине поранення.
– Це дуже вплинуло на мій моральний стан, – розповідає пан Михайло. – Я не міг сконцентруватися на роботі, не міг про щось інше думати, аніж про те, що діється вдома, про сина та інших, хто захищає нашу країну від неадекватного ворога. Остаточно вирішив: їду на батьківщину. Робота, гроші – ніщо порівняно з тим, що там відбувається. А вдома я знайду чим зайнятися, аби допомогти нашим хлопцям якнайшвидше звільнити країну від цих «братовбивць», бо це не люди…
Михайло приїхав таки додому, але з сином не побачилися, той одразу після реабілітації повернувся на службу. Однак в телефонному режимі домовилися: разом наближатимуть перемогу, один – на передовій, інший – в тилу. Чоловік почав шукати і цікавитися в інтернеті, чим можна допомагати нашим військовослужбовцям.
– Хтось в’яже шкарпетки, пече солодощі, хтось збирає на байрактари, шиє бронежилети та виготовляє «буржуйки»… Саме на останньому і зупинився, – ділиться пан Михайло. – Майстерня є, зварювати вмію, матеріал знайдеться, і хлопцям піч знадобиться в самий раз, адже осінь може бути холодною і дощовою, а там і морози…
Так і став виготовляти «буржуйки» з газових балонів, які були в користуванні – три мав своїх, один дали сусіди. Першу партію – чотири «буржуйки» – відправив у частину, де служить син. Тоді почали привозити балони односельці. Із задоволенням виконує роботу, в комплект до печей додає шуфельку і гак. Минулого тижня знову три «буржуйки» доправлено земляком волонтером Петром Гурняком нашим захисникам, на завершенні ще чотири. Однак на цьому чоловік не зупиняється. Ще коли був за кордоном, допомагав усім необхідним нашим бійцям – взуттям, павербанками, продовжує і тепер забезпечувати. Нещодавно дружина передала високоякісні фірмові берці для сина і його побратимів. Радий, що ноги хлопців вже у теплі, що його «буржуйки» зігріватимуть бійців у холод і просить Всевишнього, щоби повернулися усі живими та неодмінно з перемогою.
Авторка Марія МАЙДАНЮК, “Сільський господар плюс”
На світлині авторки: Михайло Воробець і волонтер Петро Гурняк.
