Зранку сестра бійця казала волонтеру, що напередодні хлопці прощалися. По обіді Лановеччина дізналася про загибель земляка.
«Він був дуже привітний, добрий, веселий та усміхнений. Коли його бачила, завжди від нього відчувався позитив та щирість. Війна, насправді, забирає найкращих, найсміливіших та найвідважніших хлопців. Люди у нашому селі дуже шоковані. У день, коли стало відомо, що Віталіка більше немає, плакали усі. Дуже близько до серця прийняли таку втрату. Хоча й осінь, але село ніби завмерло, стало тихим, безмовним, усі у глибокій печалі та скорботі», — каже уродженка села Маневе Таня Клюк.
Ще в липні Віталія Данілова проводжали на війну, нещодавно дружина Олена і сестра Світлана оголосили збір коштів на придбання автомобіля для підрозділу, де служив Віталій. Чоловік не з тих, хто безпричинно жаліється, нарікає, звинувачує. Але в розмові з рідними доброго слова про своїх командирів жодного разу не промовив. Тому просив, щоб авто придбали не на військову частину, а щоб він особисто чи його побратими ним користувалися.
Зранку 28 вересня Світлана телефонувала до волонтера Валерія Собчука, говорила, що хлопці в такому пеклі, що вже прощалися. Ледве вирвалися… Просила якнайшвидше посприяти з придбанням автівки, що могла б рятувати їх у критичних ситуаціях…..
А по обіді Лановеччину, наче раптовою грозовою хмарою накрило: з передової прийшла сумна звістка про загибель земляка. Побратими кажуть, що підірвалися на міні Віталій і ще один боєць. Віталій Анатолійович Данілов 29 грудня 1988 р. народився у селі Маневе. Одружився, пішов у зяті в сусідню Передмірку. У подружжя народилися доньки-близнята Аліна та Уляна. Дівчатка зараз навчаються у 5 класі. Сім’я живе у Тернополі. Але на службу в ЗСУ Віталія мобілізували з Лановецького військкомату. Рідні і друзі бажали Господньої опіки Віталію. Він посміхався і запевняв, що все буде добре. Досвіду армійського гарту не мав, але від мобілізації не ховався, виклики долі сприймав, як належне. Був життєрадісним, не конфліктним, надзвичайно виконавчим і цінував солдатську дружбу — так про Віталія згадують побратими. Вірним і закоханим, турботливим і відповідальним був у сім’ї. Обожнював своїх маленьких красунь, був другом і порадником для племінниці, хорошим братом і сином. Родина в невимовній скорботі. У скорботі й Україна, бо втрачає цвіт і гордість нації. Віталій служив водієм міномету мінометної бригади військової частини А2777.
Повертаючись на позиції із бойового завдання Віталій і ще один воїн підірвалися на міні. Це сталося 27 вересня на Донеччині. Про загибель В.Данілова рідним повідомили наступного дня. Загиблого Героя ховатимуть у рідному селі. Ще не висохли сльози у Борсуківської громади після похорону Андрія Лукащука, як знову страшна правда з фронту. Реалії війни, від яких немає ні лікування, ні медикаментів. Біль і горе залишаються впродовж життя хронічними. Уже ніколи не обійме тато своїх донечок, не приголубить дружину, не ступить на батьківський поріг, де його завжди чекали батько і мати. Щирі співчуття рідним Віталія. Нехай Господь допомагає жити із непоправною втратою. Дякуємо Герою за жертовність і любов до України. Схиляємо голови в скорботі і молимось за спокій його душі у воїнстві небесному.
Наталя ГАМЕРА
