Сестра-монахиня Клара розповіла у Фейсбуці про спілкуванням з військовим, який їхав автобусом із Тернополя.
Біля вас вільно?- вистрелило мені у вухо в автобусі “Тернопіль-Львів”
-Бооооже… та ж автобус наполовину порожній… Чому хтось знову хоче до мене підсісти?-думками озвався мій внутрішній інтроверт. Я так люблю подорожувати сама…
Піднімаю очі вгору і бачу… бачу того, кому винна життя… Бачу війського ЗСУ.
Завстиджуюсь своїми думками і миттєво забираю рюкзак з сидіння поруч.
-Звичайно, вільно… Сідайте!
-Можна? Пів року не був вдома,- дивляться на мене величезні чорні очі. Якось не по собі стає від того глибочезного погляду.
-А ви звідки? (Маю на увазі, звідки родом)
-З-під Донецька. Я вам не можу передати, яке там пекло.
-Ви на ротацію, у відпустку?
-Ні, я практично втік з лікарні. На два дні. Я після поранення. Підлікуюсь і знову на передок… пошвидше б це закінчилось…
-може хочете перекусити?
-Мені не можна після операції…
—-
Дорога з Тернополя до Львова – приблизно дві години.
Я думала, це буде дорога-сповідь, дорога-розмова… А це була дорога-мовчання, дорога-молитва.
Ми мало говорили.
Я не майстер смолтолків. Та й це був якраз той випадок, коли треба було наповнено помовчати.
Лише переплетені молитвою короткі репліки-здивування
(ого, люди вже бульбу копають…) чи репліки-спогади (я мав їхати до Польщі в середу. На заробітки. Кажу жінці: та, поїду з понеділка. А в четвер почалося… 24 був четвер…)
Його звати Микола. Як мого брата.
Ми попрощались на вокзалі. Я обіцяла за нього молитися.
А потім… Мене зустрів Львів. Російською мовою… Кілька разів… В різних частинах міста… В сфері обслуговування…
Що з тобою сталось, Львове?
Я сьогодні плакала над тобою…”
