Не раз доводиться чути, що на передовій нема невіруючих, що там кожен військовий довіряє Богові. Під час молитовного сніданку в Тернополі своїми свідченнями сили Господньої на фронті поділилися захисники з Тернопільщини.
— Окупанти гатили по нас, снаряд влучив у бліндаж, де я був ще з двома побратимами. Все рознесло, ми дивом вціліли… Після обстрілу всі дивувалися, як ми вижили в такій ситуації. Знаю, що це Бог врятував нас, як і рятує тисячі моїх побратимів. Дякую Господові за все! — сказав військовослужбовець Олександр Замєров.
— У 2014-ому я ніс службу на Луганщині. У нашій бригаді був Андрій із Львівщини, який не вірив у Бога. У вересні того року ми з ним потрапили під обстріл росіян біля села Побєда. Андрій ліг в окоп, я — зверху, прикрилися двома бронежилетами. Побратим почав молитися — своїми словами, але щиро благав Бога про допомогу. Ми тоді вижили. Цьогоріч я знову зустрівся з Андрієм на фронті, — розповів військовослужбовець Дмитро Харчук, який до масштабного вторгнення був старостою у Лановецькій громаді. — Навесні цього року я познайомився на передовій з Іваном. Побратим належав до якоїсь християнської церкви, яка не дозволяє воювати. «Іди на фронт, але нехай твоєю зброєю буде слово», — сказав йому пастор. Іван багатьом допоміг духовно, підтримував. На жаль, 26 червня він загинув… Я згадав ці історії, бо вони переплелися з моєю. Бог має бути в душі людини, тоді вона — чи на полі бою, чи в бліндажі, чи в підвалі — відчуватиме Його підтримку. Тепер — про країну. Мій дідусь, який відсидів 15 років за участь в УПА, часто повторював, що Україну ще чекають тяжкі часи. Тепер розумію його. Нашому поколінню припала ця кровопролитна боротьба. Маємо остаточно подолати ворога, щоб нашим дітям і онукам уже не довелося воювати. Відновлення Української Самостійної Соборної Держави у 1991-ому — це був перший етап, попереду ще один — нова Незалежність, яка зробить Україну справді вільною. Вірю в це!
