Рудий Сергій Андрійович, капітан поліції, інспектор-черговий чергової частини “Тернопіль”. Загинув 27 квітня 2022 року під час артилерійського обстрілу поблизу міста Золоте Сєвєродонецького району Луганської області.
Рудий Сергій Андрійович народився 27 грудня 1977 року у селі Лошнів Теребовлянського району Тернопільської області. Після закінчення дев’ятирічки вступив до Тернопільського професійно-технічного училища №9. У 1995 році став курсантом факультету №2 Львівського інституту внутрішніх справ Національної академії внутрішніх справ. Свою службу в правоохоронних органах розпочав з посади оперуповноваженого карного розшуку, де відслужив дванадцять років. 2010 року Сергій звільнився з міліції, а вже через вісім років знову повернувся у стрій – став поліцейським взводу №3 роти патрульної служби поліції особливого призначення «Тернопіль» Головного управління Національної поліції в Тернопільській області.
31 березня 2022 року Сергій Рудий у складі загону прибув на схід, де в цей вже несли службу побратими з роти патрульної поліції «Тернопіль». Зі спогадів командира роти Віталія Цапа, підрозділ був розосереджений на декількох бойових позиціях, в тому числі у населених пунктах Золоте та Гірське Луганської області.
«Ми виконували протидиверсійну діяльність, здійснювали фільтраційні та інші, в тому числі, бойові завдання щодо протидії агресій рашистів, – розповідає Віталій Цап. – Місця нашої дислокації вороги обстрілювали 24 години на добу. Але, незважаючи на це, ми ще й намагалися допомагати місцевим – евакуйовували їх на службових авто. Допомогли вибратися десяткам людей. 27 квітня після обіду ворожий снаряд прицільно влучив у місце, де були мої побратими. Троє загинуло. Серед них і Сергій Рудий. Сергія знаю з 1998 року, разом з ним працювали в карному розшуку. Про цю людину можу сказати лише найкраще. За майже чотири роки його служби в роті він довів, що був професіоналом своєї справи, надійним побратимом, вірним товаришем. Кажуть, небо забирає найкращих. Такими були наші бійці, котрі до останнього подиху виконали свій службовий та громадянський обов’язок – захищали рідну землю».
Звістка про смерть Сергія приголомшила усіх, хто його знав. Не вірилося не тільки рідним. Сусіди, друзі, товариші не йняли віри, що не стало такої доброї та щирої людини.
«Чому цей світ покидають найкращі, – плаче мати дружини загиблого Марія Володимирівна Іванусь. – Мабуть, щоб і в іншому світі були такі, як він – віддані, добродушні, готові завжди і всім прийти на допомогу. Під одним дахом ми прожили 23 роки, але ніколи не мали зла один на одного, не сварилися. Він був господарем, усе, що маємо – зроблено його руками. Він був мені як син».
Не стримує сліз, згадуючи про батька, і донька Настя.
«Настуню, донечко, – так кликав мене тато. Навіть тоді, коли я була не дуже слухняна, але він ніколи не тримав на мене зла, – розповідає 21-річна Анастасія. – Сім років тому моя мати поїхала за кордон, і ми з татом залишилися удвох. Самі розумієте: підлітковий вік, прагнення бути самостійною, але тато завжди казав мені, – не поспішай, ще встигнеш у цьому житті все. Мене стримував, а сам стільки не встиг».
Капітан поліції Сергій Рудий загинув, коли йому було лише 44. Але навіть за цей недовгий земний шлях він залишив по собі багато добрих справ та щирих спогадів.
«Кожного разу, коли тато повертався додому, чи то з відрядження із зони ООС, адже їздив туди регулярно з 2018 року, чи просто від дідуся з Тернополя, він завжди привозив або деревце – яблуньку, грушу, або якусь живність: курчат, качат, собачку. Його улюбленцем був наш чотирилапий Кузя. Куди тато – туди собака, – чи на город, чи на подвір’я. Мені дарував папуг, – згадує донька. – Останні якось не дуже приживалися в нас, але він щоразу привозив нового. Вже після батькового похорону дідусь привіз для мене останній подарунок від тата – зеленого папугу».
Життєлюб, оптиміст, людина, котра випромінювала позитив і поруч з якою інші почувалися спокійно.
«Коли 24 лютого розпочалася війна, тривога була у всіх, ми не знаходили собі місця. А тато заспокоював: все буде добре, не хвилюйтеся, війна скоро закінчиться,- розповідає Настя. – Збираючись в останнє у своєму житті «відрядження» на фронт, він переконував усіх, що скоро повернеться, як завжди. Але…»
27 квітня Сергій зателефонував доньці дуже рано, сказав, що у нього все добре.
«Розмова була коротка. Згодом батько надіслав своє фото. А мені чомусь тоді так захотілося переглянути відео їхнього з мамою весілля. З бабусею ми сиділи, вона згадувала, ми жартували, що тато не дуже добре вмів танцювати. Тривоги не було. А далі почалися телефонні дзвінки. Всі щось не договорювали. Лише вечері приїхав з Тернополя дідусь і сказав мені, що тата більше немає».
Настя досі не може в це повірити. Вона чекає на дзвінок від тата, так хоче почути: «Все буде добре». Але ці слова зринають хіба що у пам’яті.
«Я хотіла, аби тато був ближче до мене, тому, незважаючи, що дідусь живе в Тернополі, прийняла рішення хоронити батька у нашому селі Токи на Підволочищині. Тут я провідуватиму його могилу, дбатиму, аби місце його останнього спочинку було доглянуте, так як він дбав про мене, як створював затишок в нашому домі».
Із Сергієм Рудим та його побратимами прощалися рідні, товариші, колеги і сотні тернополян, котрі прийшли віддати останню шану героям.
У пам’яті, у спогадах, у снах – лише там оживає для рідних усміхнений і мовчазний Сергій, котрий, як і тисячі інших захисників, не роздумуючи, пішов боронити свою батьківщину, аби в його рідних, в його донечки було майбутнє.
