У 105 – здоров’я «на п’ять»! На Чортківщині живе дідусь-довгожитель, який обіцяє пережити путіна.
Чи не найстарша людина на Тернопіллі, а може, й в Україні – Петро Федорович Федак з Хлопівки Хоростківської громади Чортківського району, котрому 9 липня виповнилося 105 (!) років, читає без окулярів, глядить бджоли, щонеділі ходить до церкви й навіть планує пережити путіна. І це цілком реально: коли дідусеві повернуло на 101-й, після медичного обстеження лікарі були просто шоковані: внутрішні органи у нього виявилися у кращому стані, ніж у пересічної людини середнього віку, пише “Чортків.Сіті”.
Дізнавшись, що у Чортківському районі мешкає диво-дідусь, одразу напросилися до нього в гості. Ще б пак! Рідко кому з нашої журналістської братії випадає нагода підготувати публікацію про героя такого поважного віку.
– Прочули, що Ви стільки років живете на світі, й собі закортіло! Поділіться, будь ласка, секретом довголіття? – напівжартома-напівсерйозно запитали ми, двічі гучніше повторивши запитання. (Дідусь добре не чує – єдина вада, що далася взнаки з часу другої світової солдату-мінометнику).
– А я знаю? Виховувався християнином. Моливсє і тепер молюся. Господь є, Він і допомагає мені продовжити життя…
Така наша доля українська… – мовить далі літній чоловік. – «Визволила» нас Московщина. Сталін проклятий забрав нашу землю аж за Львів, до кожної хати приставив солдата. З того боку тиснули поляків німці, а нас, молодих хлопців-західняків забрали в росію.
– То Вас забрали до войска? – перепитуємо.
– Забрали. Хіба я знав куди? (Старший син героя нашої розповіді – 74 літній пан Михайло, на обійсті котрого мешкає старенький, уточнює, що батька призвали до війська у 1944-му, коли повернулися «визволителі»).
Спочатку в «учебку». Став командиром 82 мм міномета. Фінляндію пройшли за пару днів. Далі перекинули нас на річку Одер, де проходив кордон між Німеччиною і Польщею. Вкопалися там. Вдень пішов сильний дощ, окопи стало заливати. Німаки бачать, що ми геть мокрі, як вгатили по нас з кораблів. Цілу ніч валялися в крові, не було кому навіть перев’язати…
Аж зранку нас підібрали. Поперек танка поскладали штабелями, а з броні кров на землю текла цівкою… Переправили на польський бік. Зробили перев’язку, доправили потягом аж до росії. Там лікувався від поранень в обидві ноги і руку…
Перемогу зустрів у шпиталі в місті Сизрань побіля Куйбишева (тепер – Саратов). Лежимо. Запитую: дохтор, що за шум такий на вулиці?
Той відповідає: «Товаріщ, Побєда!..». Понапивалися… Знов дохтори мали роботу. (Усміхається).
Коли позаживали рани, які довший час ніяк не гоїлися, відправили додому…
– То Ви родом з Хлопівки? – допитуємось.
– Так. Було нас в батьків троє: я і дві молодших сестри, Зося і Настя (уже покійні). Дому не тримався. Ходив до Хоросткова по забавах, під весілля, як звикли парубки.
– Скільки клясів скінчили?
– Шість, в семий треба було йти до Трембовлі. А що Трембовля? Тато музикантом були, грали в духовому оркестрі. Я й собі хотів вчитися, але батьки відмовили. Ні – то й ні.
За Польщі в селі був фільварок, колеса до фіри навчився майструвати. Щось треба було робити. Кожної суботи виплачували злоті, ще й тато щось давали… Уже мав з чим йти в неділю до Хоросткова. (Сміється).
Внучка героя нашої оповіді – пані Ольга принесла виписку про триклясну освіту на пожовклому від часу папері, якій вже майже вісімдесят літ. Виявляється, наш дідусь був круглим відмінником. Лише з польської «добре», всі інші дисципліни – «дуже добре».
– Вдома тримали коня, корову, поле – небагато, всього два гектари, – продовжує розповідь Петро Федорович, поринувши в спогади. – Сусід теж мав коника. З ним до купи орали, сіяли, іншою господаркою займалися. Так застала війна…
Приходить час, дещо забуваєш… Друзів фронтових вже немає. Був один з Клювинців, другий – Федорашко із Заліщицького району, з нашої Хлопівки Підгородецький…
– Після війни стали облаштовувати колгоспи, взяли мене завідувачем сінопунктом. Там проробив років п’ять. Якось викликали в контору, попросили попрацювати бригадиром. Нелегка то була робота: ходи попід хати, збирай людей… Поробив трохи, кажу, щось воно мені не подобається.
Взяли в заготзерно. Був такий директор Могильовський, каже: будеш заправляти машини. Працював там, доки те все не розлетілося…
Син підказує, що батько пропрацював на заготзерні також 5 років, стільки ж на будові, трактористом на бригаді трудився ще п’ять літ. Уже досягши пенсійного віку, підвозив з Хоросткова трактором солярку для комбайнів. На пенсію вийшов у 68…
Одружився Петро Федорович у 1946 році. Має три сини. Старший, 1948 року народження, тут, біля нього. Молодший – в сусідстві, а середульший – у Львівській області мешкає. Ті подарували йому шість внуків (один вже, на жаль, відійшов у вічність). Має аж тринадцятеро правнуків. Дружини немає на цім світі уже 32-й рік.
У старшого сина мешкає разом з внучкою Ольгою, її чоловіком – місцевим парохом о. Іваном та трьома правнуками: Оксаною, Петрусем і Павлом. Попри свій більш ніж поважний вік, разом з отцем доглядає невелику пасіку. «Бджоли, – каже, – з дитинства люблю. Сусід тримав пасіку, мав 45 «пнів». У нього й навчився.
Пасічництвом сьогодні нікого не здивуєш. А ось те, що герой нашої оповіді видаляв сільчанам зуби навіть без найменшої лікарської освіти…
– Як біда припре, чоловік всьому навчиться, – сміється.
Діялося те у шпиталі в Куйбишеві. Один солдат верещить на всю палату: «Сестра, зуб болит!». Матюкається страшно… Я й кажу до неї – плоскогубці маєте? Та кивнула головою. Кажу йому, а ну, покажи який? Раз! – і зуба нема.
Пані Ольга розповідає, що до діда свого часу мало не все село приходило видалити зуб. Всі знали, що треба з собою мати пів літра горілки. Прийде чоловік, вип’є сто грамів. Потім горілкою потрібно рота «продезінфікувати». Після видалення зуба ще сто грамів «анестезії» прийняти на груди… Цікаво, що ніхто ніколи не мав ніяких проблем після «хірургічного втручання» доморощеного стоматолога. Навіть собі останнього зуба старенький чоловік видалив, коли уже мав за сто літ!
– За життя, – розповідають рідні, – дідо ніколи не хворіли. Коли йому було поза сто, повезли, було, до Теребовлі, щось шлунок занепокоїв. Зробили УЗД, «японця» дали ковтнути. Лікарі були в шоці! Кажуть, що у нього настільки збережені внутрішні органи, що навіть в нас, набагато молодших, того немає.
Мабуть, в роду є якась особлива генетика. Стрийна Петра Федоровича в Канаді прожила 103 роки. Стрий Іван також більше ста. Старшому синові ось на 75-й завернуло, проте їх йому ніяк не даси. Та й на обличчі героя нашої оповіді вік застиг на позначці десь за вісімдесят…
Цікаво, що 105-річний чоловік не позбавлений шкідливих звичок. Палить років з двадцяти. Досі за день випалює не менше пачки цигарок без фільтра. Чарчину теж не проти перехилити. І вір тепер тим лікарям…
Запитуємо дідуся, чи цікавиться новинами. Мовляв, чули – росія на нас напала?
– Аякже, телебачення дивлюся. Хоч добре не чую, але бачу, як танки розвертаються, б’ють по москалях. Я любитель того, бо сам був на війні, пройшов пів Європи… Вродивсє, коли ще Ленін жив, катюгу Сталіна пережив, тепер ще того путу маю пережити, – мовить сердито.
– Москаль сказивсє, б’є наших дітей! Що вже наробив пакостей – Україна розбита, знищена… Але він ще буде битий, сучий син!
Мрію дочекатися внука з війни. (Один з його внуків – Ярослав Федак третій місяць боронить Україну від російського вторгнення – Авт.). Мрію ще побачити нашу владу, українську. Вільну державу, свобідну. Пенсії щоб були гідні. Того я нині не виджу… Може, тепер, по войні настане?..
Отак моє життя пройшло, сину, – мовить наостанок Петро Федорович. – Але вірю в те, що Бог є. До церкви щонеділі ходжу, з палицею, помаленьку. Вона недалеко. Молюся і Господь допомагає жити… Уже 105-й настав. І де він сє взєв?..
Домовилися зустрітися знову на цьому дбайливо доглянутому заквітчаному обійсті рівно за п’ять років. З такою жагою до життя, як у нашого співбесідника, чом би й ні?
Уже в воротах цікавився дідусь, чи оговтався Чортків після ракетного удару. Піджартовував, чи не знаємо котроїсь молодички віку 95+…
На 110-річчя Петра Федоровича пообіцяла приїхати й знімальна група телеканалу «1+1», готуючи про нього сюжет кілька літ тому. Там і зустрінемось.
Автор: Любомир Габруський
