«У Тернополі я відпочив духовно!» — каже військовослужбовець Вадим Рибак.До нашого міста хлопець приїхав, щоб відновити здоров’я після чотирьох місяців на фронті. Родом він із села Мала Нехвороща, що на Полтавщині. Вадимові 24 роки. Раніше ніс строкову службу. Коли ж почалася масштабна війна, відразу пішов до військкомату.
— Люблю нашу Україну, тому готовий захищати її, — починає розповідь хлопець. — До війни я мав невелику підготовку: служив в армії, брав участь у польових виїздах, проте до такої складної війни не підготуєшся… У селі працював трактористом на фермі, потім — у сейсмології, нафту шукали. На фронт подався добровольцем. Пройшов двотижневе навчання на Черкащині, спершу мене хотіли відправити в Маріуполь, але перекинули ближче до Донецька. Непросто було в перші тижні — без військової техніки, доводилось іти в наступ із «калашами». Росіяни крили нас ГРАДами, ми тиждень ховалися в лісі. Втратили тоді багато побратимів… Важко пережили той період. А згодом нам змінили командування, тепер усе чітко й професійно! Налагодили постачання зброї, мудра розстановка. У нашій бригаді багато хлопців із Закарпаття, з Тернопільщини — захоплююся їхньою відданістю та патріотизмом. Вони готові до кінця стояти за нашу країну. Це надихає! Такого побратимства я ще ніколи не бачив. А подивлюся на деяких місцевих на Донеччині — серце крається, бо їм байдуже. Як так: хлопці з іншого кінця країни прийшли відстоювати рідну землю, а вони сидять у підвалах?! Є там окремі «екземпляри», що чекали путіна, тож «зливають» інформацію про наші позиції… Щоправда, гріхом було б всіх узагальнювати. На Донеччині теж є свідомі. Запитували нас, чим допомогти, приносили харчі. А один хороший чоловік показав нам усі стежки в окрузі, де ми тримали позиції. Завдяки цьому ми змогли вивести наших побратимів із оточення — навіть тих, у кого не було шансу вийти. Попри різні моменти, війна згуртувала українців. Хочеться, щоб так було і після війни. Ми стали єдиними: від Сходу до Заходу, від Півночі до Півдня.
На війні легше, якщо тебе підтримують добрим словом і любов’ю рідні. У мене є батьки, три сестри, вболівають за мене, моляться. Приємно, що на фронті чимало моїх земляків-полтавчан. Якщо ми воюємо, щоб захистити рідну землю, своїх рідних, свій дім, то росіяни невідомо чому приперлись… За що вони гинуть? Армія путіна — це стадо овець, це ненаситна сарана… Їм що скажуть, те й роблять. Не мають власної думки. Я бачив цих загарбників зблизька. Виглядають через пшеницю — зовсім юні, ще молодші від мене. Що вони бачили в житті? Прийшли вбивати наш народ… Нелюди! Дивуюся, що російська влада навіть свій народ не цінує, він їй не потрібен. Нам ще довгенько доведеться кріпитися, але я впевнений, що переможемо. У нас могутній народ і віддана армія! Ось підлікуюся і знову поїду до побратимів. Встиг оглянути Тернопіль — гарне місто, чудовий став. Якщо не виє сирена і нічого не летить від росіян, то спокійно і затишно. Хочу, щоб якомога скоріше закінчилася війна, щоб Україна перемогла озвірілу росію.
Джерело: “НОВА Тернопільська газета”.
