Родичі його «поховали», а він, важкопоранений, три місяці переховувався на окупованій території.
У нього мужні та водночас добрі очі, чітка, добре поставлена мова. Він грамотно й доступно висловлює свої думки й переживання, він добре навчений та вже обстріляний офіцер. Уродженець села Соколівка Ярмолинецького району, що на Хмельниччині, старший лейтенант Дмитро Чавалах прийняв важкий бій із рашистами вже 24 лютого поточного року та ціною власного поранення допоміг вийти з оточення бойовим побратимам. А потім ще впродовж трьох місяців (!) офіцер заліковував рани, переховуючись на окупованій рашистами території, пише “АрміяІнформ”.
Так, він багато чого пережив у свої 27 років та одним із перших, після широкомасштабного вторгнення росії на територію України, отримав звання Герой України! Прізвище Дмитра вже вписано золотими літерами в історію нашої держави, а історія його власного військового шляху розпочалася на Хмельниччині, і сталося це якоюсь мірою випадково.
Як Дмитро понтонером став…
— Якби мені хтось до 11-го класу сказав, що я стану військовим, ніколи б не повірив. А тут якраз за кілька місяців до шкільного випускного нас викликали до військкомату для проходження медичної комісії на придатність до служби. Зібрав нас у себе в кабінеті військовий комісар і каже: «Хлопці, є можливість вступити до Військового коледжу сержантського складу в Кам’янці-Подільському. Навчатися 2,5 року, будете на повному державному забезпеченні, отримаєте інженерну спеціальність за освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший спеціаліст». Одним словом, подумайте», — згадує Дмитро.
Хлопці зачепились за таку пропозицію. Так, для проформи взяли невеличку паузу на роздуми, ще раз порадились та вшістьох для себе остаточно вирішили — підемо та знов будемо разом!
Саме в такий спосіб, після вдалого складання іспитів, влітку 2011 року Дмитро Чавалах разом зі своїми однокласниками Сашком, Толиком, Олегом, Євгеном та ще одним Сашком опинилися у Військовому коледжі.
— Відверто кажучи, на той час це був дуже непоганий варіант для мене. Нас із братом виховувала мати самотужки, працюючи санітаркою в лікарні. Батько помер, коли мені виповнилося три рочки. Брат Петро навчався в аграрно-технічному університеті на платній формі навчання. Якби ще я вступив до вишу за контрактом, матері було б дуже важко оплачувати навчання обох синів. Тому пропозиція військкома виявилась дуже доречною, — розповідає старший лейтенант Чавалах.
Він закінчив коледж у період Євромайдану. Щоправда, випускні іспити складав вже у Львові, на базі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, куди його було переведено після року навчання в Кам’янці-Подільському.
А в березні 2014-го молодший сержант Чавалах прибув на Одещину, до Білгород-Дністровського, де розпочав службу на посаді старшого техніка понтонної роти понтонно-мостового полку.
А в червні того ж 2014-го від полку розпочали готувати першу ротацію до району АТО — у Маріуполь. Дмитро був серед перших, хто виявив бажання захищати суверенітет та територіальну цілісність держави на Сході України. З подібним проханням він навіть подав відповідний рапорт на ім’я командування частини, але рапорт не задовольнили.
— Тобі ж тільки 19 виповнилось, а там війна… Зарано ще, досвіду необхідно набути, — відповів тоді комбат.
А Діма все не вгамовувався, мовляв, чого це досвіду немає? Я ж два з половиною роки на військового навчався! А тут ще зі своїми товаришами по службі дізнався, що на Чернігівщині формується новий інженерно-технічний батальйон. «Можливо, хоча б звідти нас відрядять на передову?» — майнула думка в сержантів-однополчан. І вранці вони поклали рапорти на стіл комбату вже з проханням про переведення на нове місце служби до Ніжина.
Командир відмовляти хлопцям не став, та й не мав права, бо існувало відповідне розпорядження вищого керівництва інженерних військ із вимогою направляти на службу до батальйону всіх охочих. Ось так на початку вересня 2014 року і опинився Дмитро спочатку в Ніжині, а невдовзі і в АТО.
Перший бойовий досвід
Близько місяця тривало формування військової частини. Згодом, ще впродовж місяця, — бойове злагодження її підрозділів. А на початку листопада особовий склад батальйону вже прибув на Луганщину, до Новоайдара.
Селище Новоайдар було визначене як місце базування батальйону. А загалом засиджуватися там інженерам не доводилось. Щомісяця десь тиждень-півтора вони проводили на передку. То був важкий 2014 рік. Після укладання вересневих Мінських домовленостей про тимчасове перемир’я українські військові закріплювалися на зайнятих позиціях. Треба було здійснювати їхнє фортифікаційне обладнання.
Цим і займалися воїни інженерно-технічного батальйону. Групами за призначенням вирушали на першу лінію оборони, де облаштовували окопи, обладнували бліндажі, траншеї, ходи сполучення, укриття, створювали хибні позиції, забезпечували передові підрозділи піхоти світлом, водою та проводили маскування, мінування й розмінування місцевості. Тобто виконували великий спектр дуже необхідних і відповідальних завдань із забезпечення бойової спроможності та захисту особового складу й технічних засобів від вогневого впливу противника.
За словами старшого лейтенанта Чалаваха, ворог полював за переміщенням інженерної техніки батальйону. Гатив по наших військових із артилерії, і майже за рік перебування в районі АТО інженери, на превеликий жаль, не дорахувались у своїх лавах чотирьох загиблих товаришів по службі…
Від сержанта — до офіцера
Сам же Дмитро повернувся з Луганщини за вісім місяців від початку відрядження. Перебуваючи на передку, там він познайомився з багатьма хлопцями з піхоти. Особливо добрі стосунки в нього склалися з військовослужбовцями 30-ї механізованої бригади. Дивився сержант на тих же офіцерів-піхотинців: професійно підготовлені, навчені, добре озброєні, мотивовані… А згодом якось замислився: чи не піти йому самому навчатися далі на офіцера? І, як кажуть, зваживши всі плюси й мінуси, він дійшов висновку, що це йому потрібно. Щоправда, трішки вагався, за якою спеціальністю вступати до вишу: «управління діями механізованих підрозділів» або «озброєння та техніка інженерних військ»? Але все ж таки він вирішив перекваліфікуватися на піхотинця.
Влітку 2015-го сержант Чавалах став курсантом. За чотири роки перебування в НАСВ він навчився багато чого. А фах, який обрав Дмитро, не дозволяв довго засиджуватися на одному місці.
— Три-чотири місяці опановуємо теорію в класах та відпрацьовуємо практику на тренажерах, а потім на місяць-півтора — на полігон, у поля! — зазначає Дмитро.
За його твердженням, будучи курсантом, він перевірив свою влучність під час ведення вогню майже зі всього арсеналу, що був на озброєнні військового вишу: від ПМ — до танка. А особливо майбутньому офіцеру запам’ятались заняття з будови бронетанкової техніки, вогневої підготовки та тактики, які в досить цікавому й пізнавальному форматі проводили такі досвідчені викладачі, як полковник Олександр Купріненко, підполковник Олександр Барабаш та ветеран війни в Афганістані полковник Євген Вірко. Вони навчали курсантів азбуці життя: виживати та перемагати на війні!
«Виведеш підрозділ з ООС — станеш ротним»
Влітку 2019 року Дмитро вдруге вийшов зі стін львівського військового вишу. Але вже не з личками, як у 2014 році, а з офіцерськими погонами на плечах. За рейтингом навчання він мав право в подальшому сам обрати собі місце подальшої служби. І вибір молодого лейтенанта був зроблений на користь 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» із місцем дислокації в Подільську, що на Одещині.
— Чого саме цю частину обрав? Чув про неї багато добрих відгуків. Про те, як хоробро вони билися з ворогом ще у 2014 році, на початку російської агресії на територію України. Та й з деякими хлопцями з цього батальйону мав знайомство. Зустрічався з ними в зоні АТО, неподалік Щастя, коли вони за технікою до нас приїжджали, — поділився своїми спогадами старший лейтенант Чавалах.
На все про все — прийняття посади та адаптацію до офіцерської служби — лейтенанту дали зовсім небагато часу. І десь за півтора місяця він у складі батальйону вже був у районі ООС, на Світлодарській дузі, де доводилось потрапляти під обстріли з мінометів, великокаліберних кулеметів та гранатометів, протидіяти ворогові та набувати необхідного бойового досвіду.
Зосереджений і цілеспрямований молодий командир взводу не міг не викликати поваги з боку командування. І за дев’ять місяців, коли вже наближалася до завершення ротація, комбат вирішив підвищити Дмитра на посаді, виставивши умову: «Якщо впораєшся з виведенням роти — станеш її командиром»!
Непросто це було зробити молодому лейтенантові. До того ж взводи разом із технікою й озброєнням були віддалені один від одного, що значно ускладнювало завдання. Але взводний не підвів, виправдав сподівання комбата та після повернення до Подільська цілком заслужено отримав посаду командира 1-ї мотопіхотної роти.
Вже в ранзі ротного командира старший лейтенант Чавалах здійснив ще одну 9-місячну ротацію до району ООС, де підпорядкований йому підрозділ знов дислокувався на Світлодарській дузі, неподалік Дебальцівської траси. А також до початку широкомасштабного вторгнення росії йому випала честь взяти участь у міжнародних українсько-американських навчаннях «Репід Трайдент», що тривали на Яворівському полігоні.
— Діючи пліч-о-пліч з нашими іноземними партнерами, я набув дуже корисного досвіду. Приміром, ми досконало відпрацьовували такий елемент ведення бою, як атака переднього краю противника під час руху за бронетехнікою. Дехто з наших навіть заперечував, мовляв, навіщо це нам? Адже ми, як мотопіхотинці, за своїми вогневими можливостями атакувати не можемо, наше завдання — тримати оборону. Але інструктори і я теж пояснювали хлопцям, що на війні всяке трапляється, і треба бути готовими до всього, зокрема, й до наступальних дій на позиції противника, — ділиться спогадами комроти.
«Іду на прорив»
Як згодом виявилось, Дмитро мав рацію. Від початку лютого 2022-го батальйон, у якому служив Дмитро, перебував у складі 59-ї мотопіхотної бригади в районі Олешківських пісків, що на Херсонщині. Там же старший лейтенант Чавалах і зустрів кривавий світанок 24 лютого, коли почались вибухи від ракетно-бомбових ударів.
За словами офіцера, на початку потужних обстрілів він, як й інші військові бригади, навіть не сприйняли їх так, як мали би це зробити. Гадали, що це якась провокація з боку рашистів з метою відтягнути наші Сили оборони з району ООС. Але коли повідомили, що росіяни на бойовій техніці прорвалися з боку Криму та рухаються на Херсонщину, стало зрозумілим, що буде бій.
Командний склад бригади добре усвідомлював, що прорвавши адміністративний кордон Криму з Україною, окупанти в бік Херсона мають лише один шлях — через міст, що розташований на відстані десь 50 км від Чаплинки. Якби наші військові випередили росіян та встигнули закріпитися на цьому мосту, їх можна було б зупинити на далеких рубежах від обласного центру. І саме з цією метою тоді було вирішено висуватися в цьому напрямку роті старшого лейтенанта Чавалаха. Але вже під час руху їх почала бомбити ворожа авіація, тож стало зрозуміло, що українські військові потрапили в оточення й тримати оборону на цьому рубежі вже було не раціонально.
На ходу колону розгорнули та отримали наказ рухатися в бік Антонівського моста, який з’єднує Херсон з лівобережжям, та закріпитися саме там.
Як виявилось, на той час противник вже встигнув висадити з гелікоптерів на мосту свій десант. Тому, коли першими почали рух у бік Херсона тилові підрозділи бригади, на підступах до моста по них було відкрито потужний мінометний та автоматний вогонь, і вони вимушені були повернути назад. Вихід з оточення був один — іти на прорив!
— Першою на прорив пішла танкова рота мого тезка та однокурсника Дмитра Дозірчого. Із втратами вони закріпилися на іншому боці моста. Після цього була сформована бойова група зі складу двох мотопіхотних, однієї механізованої рот та роти вогневої підтримки. Тож далі на броньованій техніці почали рухатися ми, а танкісти нас прикривали, — розповів старший лейтенант Чавалах.
За його словами, лише про одне хвилювався в цю мить ротний: невже ми не вийдемо з оточення та в перший же день війни опинимося в полоні? Навіть образливо якось. «Ні!» — тут же заспокоював себе й розвіював погані думки Дмитро: «Прорвемось та ще повоюємо!».
Потроху-потроху і наша колона підійшла до визначеного об’єкта та почала продавлювати міст. Але вже на початку мосту рота Чавалаха зазнала втрат — від підступної ворожої кулі загинув Сергій Косенков.
— Загалом основний удар противника прийняли на себе танкісти. По них ворог, зокрема, гатив із протитанкових керованих ракет, якими було знищено наш танк. А коли йшли на прорив вже ми, їхній запас вичерпався. Десь перші 200 метрів нашого руху мостом вони ще вели вогонь з 82-мм мінометів. А коли ми наблизились до них майже впритул, рашисти покидали свої міномети та повтікали. Та й наші танкісти, закріпившись на іншому боці моста, добре прикривали наш прорив вогнем по силах противника, — розповів Дмитро.
Десь три години, долаючи відстань близько 1,5 км, з боями рухалися Антонівським мостом українські піхотинці. Поблизу нього були розташовані дачні будинки. У них і поховались окупанти та переважно кидали по українських захисниках гранати та вели вогонь зі стрілецької зброї.
Діставшись до своїх, танкістів, українська піхота, хвилин десять перепочила, а далі — перезарядили зброю, оцінили обстановку і на позиції…
Їх обрали грамотно. Адже над Антонівським автомобільним мостом також проходило залізничне полотно. Біля нього — підвищення із насипного ґрунту, якщо піднятися на нього, противника видно як на долоні. Там і вирішили закріпитися підлеглі комроти Чавалаха та прикривати відхід до Херсона решти підрозділів бригади.
— Я знепритомнів, коли до визначеної позиції залишалось близько 50 метрів. По нас почали працювати снайпери. За швидкістю стрільби, здається, що їх було троє. По одному з них, який ховався за газовим щитом біля заправки, ми відпрацювали, і він затих. А ось двох так і не виявили. Я особливо не пам’ятаю, як дістав поранення. Все було швидко та, як кажуть, на адреналіні. Як згодом виявилось, куля пройшла на виліт нижче пупка десь на 10 см та влучила майже в пах. Також, крім мене, тоді ж від снайперської кулі були поранені ще четверо моїх побратимів, а один із них — Сергій Тімков, на превеликий жаль, загинув. Але головне, що наша бригада все ж таки прорвалася з оточення. І рашисти так і не змогли цьому завадити, навіть за допомогою авіації. Нехай вже без мене, але мої хлопці своє завдання виконали, а навідник БРДМ-2 старший солдат Андрій Климась у бою за Антонівський міст знищив ворожий БМП-2, — схвильовано говорить Дмитро.
В окупації під носом у ворога
Самого Героя швидко евакуювали. Під’їхала наша БМП, вперто стала спереду поранених, з метою маскування закидали визначений периметр димовими шашками, що дало змогу своєчасно винести піхотинців з-під ворожого вогню. А невдовзі їх вже передали тероборонцям, які доставили поранених до лікарень.
Ані по обіді, як обіцяв Дмитро, ані ввечері він матері так і не зателефонував. Того ж дня, 24 лютого, йому було проведено складну хірургічну операцію.
Дякуючи Богові та українським лікарям, вранці 26 лютого офіцер прийшов до тями. Одразу зателефонував матері та побратимам, сказав, що живий! А за кілька днів виявилось, що до населеного пункту, де він перебував, увійшли росіяни.
Наші лікарі — взагалі справжні Герої, патріоти своєї країни та по-справжньому віддані клятві Гіппократа!
Колись, після Перемоги, ми обов’язково більш докладно розповімо про їхній подвиг з іменами та прізвищами. І не лише про них, а й про інших хоробрих українців, яким виявився Олексій (ім’я змінено — прим. авт.). Адже згодом, після виписки Дмитра з лікарні, він із ризиком для власного життя впродовж майже трьох місяців переховував цього Героя в себе в квартирі. Так, саме Героя! Адже за той прорив на Антонівському мосту, відповідно до Указу Президента України № 94/2022 від 02 березня 2022 року, старшому лейтенанту Дмитру Петровичу Чавалаху було присвоєне звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Свою високу та заслужену нагороду Дмитро ще не отримав. А дізнався про неї від медичної сестрички. Вона щаслива забігла до палати із сенсорним телефоном та увімкнула йому трансляцію, де про це оголошував Президент України. За кілька годин після цього до нього з привітанням зателефонувала розчулена мама: «Як ти там, синку?». І він, приховуючи істинну правду про свій стан, відповів: «Дякую, мамо, не хвилюйся, все гаразд, я у своїх, на нашій підконтрольній території». І ці ж слова син повторював ще кілька місяців. А сам за цей термін лише одного разу дихав чистим вуличним повітрям, коли потайки переміщувався з лікарні до квартири Олексія, який погодився переховувати його на прохання спільної знайомої — відомої співачки та волонтерки Любові Чернецької. Дмитро навіть уявити не може, що робив би, якби не її допомога.
— Під’їде, бувало, машина з окупантами до будинку. Подивишся у вікно, насторожишся. Подивлюсь на Олексія, бачу, і він хвилюється. Все розумію — в нього сім’я: дружина, діти. І не так за себе, як за них переживаєш. На вулицю ні ногою. Люди навколо перелякані. Побачать незнайомого й мало що… Але добре, що все скінчилося вдало. У травні за всіма правилами конспірації мене вивезли на Одещину. Хто і як? Не відповім, не маю права. Скажу лише, що відстань, яку по прямій трасі можна подолати десь за півтори-дві години, ми, минаючи ворожі блокпости, осилили за півтори доби. А невдовзі після мого від’їзду окупанти все ж таки навідалися з перевіркою в будинок мого рятівника. Виходить, що дуже своєчасно мене евакуювали, — ділиться спогадами старший лейтенант Чавалах.
Нині Герой України перебуває в одному із санаторно-лікувальних закладів, де проходить курс реабілітації та медичну комісію на подальшу придатність до служби. Його навіть родичі вже одного разу «поховали». Дивилися вони вечірнє звернення Президента та помилково почули, що Дмитрові присвоїли звання Героя України посмертно. Увесь вечір люди проплакали й лише вранці наважились зателефонувати та висловити співчуття його матері Антонині Іванівні. А у відповідь почули: «Та ви що? Живий він, я тільки-но з ним телефоном розмовляла».
Так, живий він, наш Герой! Але чи в змозі він продовжувати службу — наразі ще остаточно невідомо — поранення виявилось серйозним. Дмитро й досі кульгає, але рветься на службу за нашу Україну!
На знімках: Герой України старший лейтенант Дмитро Чавалах
Фото з власного архіву Дмитра Чавалаха та автора
This website uses cookies.