Бучацька громада з перших днів масштабного вторгнення росії в Україну стала затишним прихистком для внутрішньо переміщених осіб. Бучаччани прийняли в своїх домівках, а також монастирях і освітніх закладах близько 5 тисяч осіб! Це майже восьма частина всього населення громади, яке до війни складало 38 тисяч осіб. У багатьох родинах бучаччан жили й живуть вимушені переселенці. На даний час частина з них повернулася додому, але є такі, яким нема куди повертатися… Є й такі, в кого досі не притих біль від пережитого…
Про те, як війна змінила життя громади, «НОВІЙ…» розповіла заступниця голови Бучацької міської ради Олена Сурм’як.
— Життя поділилося на «до» і «після». До війни ми раділи розвитку, старалися щось покращували, а тепер важливо це зберегти і не втратити. У перші дні масштабного вторгнення багато бучаччан із дітьми (близько 20% школярів і дошкільнят) виїхали за кордон. Сподіваємося, що до вересня вони повернуться, бо розпочнеться навчання. Натомість до нас приїхали переселенці. Від 24 лютого у Бучацькій громаді зареєструвалися 4768 внутрішньо переміщених осіб. Залишилися нині 2560 осіб — здебільшого ті, хто не має куди повертатися і не хоче їхати за кордон. Діти з сімей переселенців навчалися у наших школах. Робимо все, щоб їм було комфортно. У громаді діють три центри для переселенців — в колегіумі імені Святого Йосафата, в Язловецькому монастирі та в агроколеджі.
— Пані Олено, згадайте ранок 24 лютого. Якими були ваші дії?
— «Почалася війна…» — о 6-ій ранку надійшло повідомлення від доньки з Польщі. Вона вже встигла прочитати новини… Я одягнулася й поїхала на роботу. Того ж дня до нашої громади почали приїжджати внутрішньо переміщені особи з Київщини. Поселяли ми їх, де могли. Бучаччани пропонували вільне житло. А наступного дня організували прихистки у монастирях і коледжі. У селах люди збирали закрутки, картоплю та інші овочі, яйця, молочні продукти, пекли хліб. Ми з колегами чергували цілодобово, бо переселенці їхали й їхали… Іноді ми не мали вже куди їх розселити, то ночували в коридорах адмінбудівлі. Приїжджали різні люди — одні утікали подалі від пострілів, а інші виривались із пекла… Ми вислухали кожну історію, переживали з ними біль, підтримували.
Увесь світ був шокований діями росії… В перші дні до нас телефонували поляки з міст-побратимів, пропонували допомогу. Це було зворушливо! Невдовзі ми отримали першу фуру гуманітарної допомоги від консульства Польщі — продукти харчування, засоби гігієни, речі для наших захисників на передову. Ми мали вже що дати переселенцям. Багато людей приїжджали у тому, в чому вибігли з хати, а на вулиці — мороз. Згодом надійшла допомога від вихідців із Бучаччини, які зараз живуть у різних країнах. Ми організували в громаді пошиття бронежилетів, розвантажувальних жилетів. Надзвичайно допоміг нам Язловецький монастир, який прийняв жінок та дітей, зокрема, вихованців дитячого будинку і самотніх матерів із Харківщини. У монастирі досі мешкають понад 90 осіб. Там є люди травмовані, є такі, які втратили рідних…
— Які слова ви підбирали, щоб хоч трішки розрадити їх?
— Ми миттю ставали психологами. Повторювали їм, що найважливіше — те, що вони вижили і вибралися звідти. Запевняли, що не дамо їм пропасти, що підтримаємо їхніх дітей. Старалися допомогти, чим могли, проявляли турботу, щоб вони відчули, що нам потрібні. Таких сімей у громаді багато.
— Що найбільше вразило з почутого?
— Згадую розповіді переселенців і болить душа, а що казати про їхній внутрішній стан… Жінка з Донеччини в 2013-ому вийшла заміж за найкращого хлопця у селі. Та наступного року їхнє село захопили росіяни, чоловік перейшов на бік окупантів. Натомість жінка залишилася вірна Україні. Чоловік озвірів, дружині довелося піти від нього з дитиною. Та через пів року він увірвався до хати, де вона мешкала, приклав пістолет до грудей… «Не вбиваю тебе лише тому, що годуєш мого сина», — крикнув. Після того випадку жінка виїхала з села. Але він знайшов її цьогоріч, коли почалося вторгнення. Знову увірвався в помешкання, де вона жила з мамою і сином, і на їхніх очах зґвалтував її… Син перестав говорити. Вибігли вони до дороги, хтось підібрав їх, так і добралися до Бучача. Це найстрашніша розповідь. Їм потрібна була допомога психолога. Інша історія — киянка покинула столицю у перший день, подалася на дачу за місто — думала, там буде безпечніше. Але туди приїхали російські танки… Дев’ять діб вона сиділа у підвалі з дитиною і сестрою без їжі. Коли почалися сильні бої, вирішили утікати. Рушили до центральної дороги, але російський солдат направив на них автомат і наказав іти боковим шляхом. «Не подолаю, там вісім кілометрів, я виснажена…» — благала. «Хочєшь жить — іді…» — крикнув. Вистрелив навздогін під ноги… Відбігли вони з пів кілометра, як почали бомбити центральну дорогу… Якби пішли туди, то могли загинути.
Однієї ночі до Бучача приїхала жінка з Херсона, сіла виснажена на лавку і плаче… «Люблю свого чоловіка, але він — росіянин, не буду з ним…» — виливала душу. Була в стані шоку й нервового зриву. До її хати зайшли росіяни, перевірили документи. Сказали, що чоловіка не вбивають, бо він із Пермі, а її розстріляють, бо українка. Чоловік якось вблагав, щоб її відпустили. «Доки я бігла, вони стріляли над моєю головою…» — згадувала з жахом. Приїхала в тапочках, у халаті, зверху — дитяча куртка…
— Ви обігріли переселенців турботою…
— Старалися, хоч були й такі, що ще й нарікали на нас… Телефонували на «гарячу лінію» і скаржилися, що «п’ять днів хліба не їли». А коли вони виїхали, ми з помешкання винесли торби з харчами. Був випадок, що наші люди принесли одним переселенцям вареники, а наступного дня знайшли від них записку: «Нєнавідім вас, бандєри…» Ми прибрали після них помешкання, заспокоїли одні одних і прийняли наступних. Життя навчить їх. Наше завдання — не озлобитись. Зло злом не перемогти. Є такі, що й нині скаржаться, бо звикли до рису і макаронів екстраґатунку, а їм дають інші. Всім не догодити… Деякі кажуть, що для них мова не має значення — це вже годі спокійно сприймати… Проте у нашій громаді є багато надзвичайно свідомих переселенців, заради яких варто працювати.
— Яка ваша позиція щодо мовного питання?
— Мова — це зброя. В Україні має звучати українська мова, а не мова ворогів. Але така моя позиція, виявляється, не всім до вподоби: хтось із переселенців через це навіть написав на мене… скаргу. На жаль, досі деякі українці не розуміють цінності рідної мови й не усвідомлюють свого обов’язку знати її. Чи правильно акцентувати увагу на мовному питанні? Так! Ще більше мене в цьому переконала одна промовиста ситуація. Нещодавно я була в Польщі. Там українців нині більше, ніж місцевого населення. Зайшла я до крамниці й стала свідком такої розмови. До каси підійшла жінка й заговорила російською. Продавчиня проігнорувала її й почала обслуговувати наступного покупця. «Ви нє понялі. Я — пєрвая!» — обурилась. «Чи пані розуміє, в якій країні перебуває?» — спокійно запитала продавчиня. «Да. А в чьом дєло?» — здивувалася. «У Польщі розмовляють польською, українською або англійською. Якщо пані хоче говорити російською, то, мабуть, не в ту країну перебралася», — пояснила продавчиня. Російськомовна обурилась. «Замовкни, бо викличуть поліцію і депортують», — порадила їй сусідка в черзі. Та миттю пішла з крамниці. Українці надто толерантні, а це призвело до того, що російськомовні вважають, що їм усе можна. Якщо комусь не подобається моя позиція, відразу відкриваю і читаю закон про державну мову в Україні. Всі українці мають вивчити українську!
— Наприкінці квітня ви зустрічалися з дружиною польського президента Агатою Корнгаузер-Дудою. Про що був діалог?
— У попередні роки ми старалися налагодити культурні відносини з Польщею. Організовували спільні заходи через Римо-Католицьку Церкву та консульство Польщі. Війна ще більше зблизила нас. Польська сторона багато допомагає нам через Язловецький монастир. Запрошення на зустріч із пані Агатою в Кам’янці-Подільському було для мене приємною несподіванкою. Я розмовляла з першою леді Польщі українською мовою. Радію, що пані Агата відповіла українською — вона філолог, до того ж у Дудів, як знаємо, українське коріння. Розмовляли ми про співпрацю нашої громади з поляками. Як результат — ми вже отримали автомобіль швидкої допомоги для нашої лікарні. Ведемо перемовини про іншу допомогу. А ще важливо, що нам хочуть посприяти у відбудові Язловецького монастиря.
На даний час у нашій громаді по-новому організована робота щодо забезпечення переселенців — співпрацюємо з Червоним Хрестом, із БФ «Коридор УА», з БО «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД». Активно збирають допомагу на фронт місцеві підприємці, молодіжні організації. У Бучачі з 2014-го діє потужний волонтерський центр, який доправляє все необхідне нашим захисникам. Бучаччани не втомлюються допомагати: готують, печуть, консервують. Кожна господиня громади нині закатує одну банку собі, а другу — на фронт. Багатий не той, хто має, а той, хто ділиться.
— Багато захисників із Бучаччини на передовій…
— Майже від кожної родини з Бучаччини хтось служить в ЗСУ. Навіть наша начальниця відділу освіти без жодного військового досвіду в перші дні пішла добровільно захищати Україну. Багато моїх друзів і знайомих на передовій. Це гуртує і мотивує! У бучаччан не виникає запитання допомагати чи ні. Цікавляться, чим допомагати! «Що ще потрібно?» — щоразу запитують старости. Кожна допомога захисникам — надзвичайно цінна!
Розпочата росією війна в Україні — це повний крах для росії. Нема сумнівів, що ми переможемо. Але росіяни поки що не усвідомлюють цього. Світ кардинально зміниться після цієї війни. Ми не будемо такими, якими були. Переживаючи жах війни, ми переосмислимо цінність життя і цінності в житті. Кожен із нас вносить свою частку в перемогу. Велика вдячність нашим мужнім воїнам, які обороняють рідну землю і свій народ. Боляче, що втрачаємо Героїв… Усім нам доведеться ще згодом пережити важкий поствоєнний синдром, але все подолаємо, підтримуючи одні одних.
