Зараз багато людей долучаються до збору коштів на автомобілі українським захисникам. Проте не завжди розуміють, на яких позиціях який саме потрібен транспортний засіб. Свою позицію з цього приводу висловив волонтер із Тернопільщини Дмитро Банах.
“Добрими намірами вистелена дорога до пекла… На цей раз про автомобілі ЗСУ і для ЗСУ, – пише Дмитро Банах. – Спробую коротко і зрозуміло. Автомобільна техніка у війську складається із різних типів транспортних засобів – вантажні, легкові, спеціальні і інші… Але, усі ці типи і автомобілі, об‘єднує одна річ – усі вони перебувають на балансі військових частин і є в штатному розписі цих частин… А отже, на них є право видавати і списувати пальне, видавати і списувати запчастини, виділяти кошти на ремонт і технічне обслуговування. За цими транспортними засобами закріплені водії і матеріально-відповідальні особи. Ця система надзвичайно далека від ідеалу – і проблеми з пальним, і питання з запчастинами, обслуговуванням, ремонтом, проблеми із водіями і відповідальними особами, і ряд інших проблем, котрі в цивільному житті навіть не можуть прийти у голову… Але це єдина юридично вірна, реальна і діюча через пень колоду, проте система… Звісно є море питань про штатний розпис ТЗ, про його реальність, про його відповідність реаліям теперішнього часу і дієвості у фазі бойових дій, проте так є… І військові з усіх сил, з допомогою волонтерів, родичів, за власний рахунок пробують вирішувати ці питання і вносити певні конструктивні і дієві зміни. До прикладу їхати штатним Уралом, котрий палить біля 40 літрів соляри, кудись до штабу чи за провіантом, чи за якоюсь запчастиною чи ще десь – не завжди ефективно і довго і небезпечно… А вискочити якимось міциком, котрий палить 10 літрів соляри і якщо вантажопід‘йомність дозволяє щось привести-відвезти – зовсім інша справа… Тому і з‘явились такі міцики і інші «корчі» у війську і з‘явились не сьогодні, а від початку війни в 2014р. І командування їх радо сприймало і усілякими способами вітало та намагалось узаконити в ВЧ, поставити на облік, ввести в штат…
Але є й друга сторона медалі – і це зовсім інше – кожен воїн хоче «джіпа»… І це ніби, ніби виглядає не погано – мобільність, швидке виконання задач, полегшення побуту і тп…!Проте усе це не так, вірніше не зовсім так. Враховуйте наступне – перше і найбільш важливе – воїн не самостійний в прийманні рішень, у нього обов‘язково є командир і то не один і нікуди воїн без команди чи без дозволу командира не піде і не поїде і нічого робити не буде. І от тому – власний ТЗ(отриманий воїном самостійно від волонтерів) має право на життя лише, якщо командир не проти і вважає то доцільним для підрозділу. Наступне – пальне, то не той випадок, що заїхав на заправку і заправив… Пальне там рідкість, а з місць зіткнення до найблищої АЗС чи місця де можна заправитись часами буває і 60-100 км в одну сторону, але врахуйте перше, якщо відпустить чи відправить командир, бо по іншому самовол, ну і блокпости-паролі ніхто не відміняв… Наступне ремонт і обслуговування – маю досвід із «корчами» із 2014 року. На більшість із цих авто запчастини, у випадку поломки, знайти у мирному місті – час і проблема, а там у зоні зіткнення – ужас ужас… Навіть масло чи росхідники поміняти, це уже час і питання… Ну і ще фахівці і руки, то теж не зразу і не всюди Кулібіни служать… І тому, стоять ті машинки під плотами – мертвим вантажем… Ну і нищиться москалями того добра… Та і само нищиться – умови експлуатації, дороги, манера їзди, відсутність досвіду…
Тому, якщо воїн просить автомобіль, а ви на нього збираєте усім селом, запитайте воїна – на частину? В штат? Чи йому особисто? І чи в силі він його утримувати, заправляти? Чи дозволять йому ним користуватись? І на останок не дуже добре, та напишу – подумайте добре про те, чи дійсно любите ви свого чоловіка, сина, брата, тата, кума, колегу, односельчанина, друга, співробітника, бо навіть як усе зрослося і автомобіль, котрий ви йому купите, буде прийнятий усіма із радістю і задоволенням, то небезпека особисто для нього зросте у рази – ризик виїзду заїзду зайвий раз на позиції-з позицій, ризик ДТП, ризик мін, ризик зустрічі з ДРГ чи ВСП (хто зна що гірше), постійна втрата особистого часу, ремонти, вічний гемор заправки, постійні додаткові задачі… І десяток інших обставин, про котрі тут не писатиму…
А так, то кожен воїн хоче «джіпа», особливо, якщо це його перший «джіп» чи взагалі автомобіль у житті…”
